Владьо і приблудне цуценя
Дві ночі й два дні з неба, як із лантуха, сипало снігом. І чорні в загатах хати, і хлівчики, і збляклі на дощах садки та городи — все огорнула біла святкова габа.
Навіть стовпці в тинах вирядились у гостроверхі шапки і стояли вподовж вулиці самовдоволено й урочисто, мов почесна варта.
Владьо збіг із ґанку й, весело хекаючи, заходився прокидати до воріт стежину. Коли це од ставка долинув невиразний гомін. Владьо прислухався. Далі – лопату в замет. Ускочив до сіней, вхопив саморобну клюшку й бігцем подавсь у долину.
На підметеному льоду баталія була в самім розпалі. Ось хлопці збіглися й, наче підтяті, попадали в малу купу. Далі схопились на ноги й, гамселячи по старому гумовому підборі, що правив за шайбу, вмить перемайнули од гатки до іншого краю ставка. Над долиною стояв різноголосий лемент. Товста крига жалісливо кумкала і стогнала.
Владьо пригас до грудей клюшку й собі закричав:
– Федя, Федя прикривайте... От іще! Таку шайбу проґавили!
Владя так і поривало в самісіньку гущу. Та ніхто його до гри не кликав, і він, ковтаючи гіркоту, самотньо кляк осторонь. З-поміж усього гурту Владьо найдужче шанував Василя Говдирю. Ото вже спритний! Проти нього хай мур стоїть — все одно проб’ється.
Ось він жене вперед – а поли куфайки мають, як крила. Ториг плечем Степана Бараболю. Беркиць долу ще двох хлопців. Шайбу трохи назад. Клюшкою мах, мах – гол!
За Владьом аж снігова курява знялася – так він гайнув до воріт. Де й зашпори в пучках поділися!
– Василю, любчику, – шепотів він, – я так старатимусь!.. От побачиш, не підведу...
Виставивши поперед себе клюшку та пригнувшись, Владьо, мов кіт, що налагодився стрибнути на мишу, укляк у чеканні.
І знов заторохтіли палиці, застогнав під ногами лід. Перегодом, збившись у гурт, хлопці запалили цигарки. Стали повагом цідити дим. Владьо й собі попросив цигарку. Та Говдиря насунув йому на очі шапчину, добродушно зронив:
– Ану киш!.. Коваль коня кує, а жаба й собі лапу дає.
Владьо хоч і скривився, але не відчув до Василя великої кривди. «А цур їй, тій цигарці, – подумав він. – Од неї тільки в горлі пече».
Владьо сперся на клюшку, замріявся. Гарний хлопець Василь. Товариський, не гордий. Ото б мати його за приятеля – всі хлопці на кутку заздрили б. А що вже він, Владьо, то геть у всьому догоджав би Говдирі. От хоч би той і провалився на ставу. Всі з переляку в ноги та до берега. А Владьо поповзом, поповзом дістався б ополонки, простяг Василеві клюшку й витяг на кригу...
Владьо так поринув у свої думки, що не зразу й застеріг у гурті причаєний шепіт.
– Не сполохайте, братці! – змовницьки протуркотів Василь і, балансуючи руками, став виступцем наближатись до верболозу.
Владьо й собі подивився в той бік, що і всі, і побачив маленьке рудувате цуценя. Воно втомлено брьохалося заметами до гурту – окацубле, худе, нещасне.
– Ф’юїть, ф’юїть! – ляпнув себе по стегні Говдиря.
Цуценя махнуло хвостом. Заскімлило. Далі ступило на лід і довірливо наблизилось до Василя. Той присів навпочіпки. Рукавицею погладив приблуду по спині. Глянув на Владя, підморгнув:
– Збігай ондечки на воротях бляшанку з-під консервів візьми. Та швидко!
Владьо гайнув до воріт, надумуючись дорогою, чим це Василь збирається годувати цуценя, і поки біг, вирішив: «Заберу цього мерзляка додому... Де йому дітися...»
Тим часом Говдиря дістав із кишені ізоляційну стрічку, – він тримав її напохваті, бо нею добре було обмотувати клюшку на згині, щоб міцніша була, – хутко зробив зашморга, просунув у нього пожовану з країв кришку від бляшанки і два вільні кінці цупко прив’язав цуценяті до хвоста. Далі підхопився на ноги й заволав:
– Тюгу його! Тюг-гу!
Хлопці й собі загорланили на всю долину, молотячи клюшками об лід. Цуценя скочило вбік, злякано озирнулося. Воно калікувато стрибало по ставу. А ззаду, нагонячи на нього жах, торохтіла порожня консервна бляшанка.
«Нащо ж це, га? – мало не плачучи, подумав Владьо. – Тепер цуцик пропаде... задубіє в степу...»
Він перевів очі на того, за ким ще зовсім недавно ронив дух. Ок як душиться сміхом! Раденький!..
– Ех ти ж!.. – не тямлячи себе, гукнув до Говдирі Владьо. – Ех ти!
Він пожбурив Василеві до ніг клюшку й, не озираючись, побіг за цуценям у сніги.
Анатолій Григорук
Зайці
– А мороз аж сміється, такий міцний, – розказував батько, вернувшись додому. – Ішов я через леваду, а заєць вискочив просто з-під ніг, і якби хоч злякався, якби дременув, а то ледь-ледь чеберяє лапами, хоч за вуха хапай. Тепер у полі все завіяно снігом, то зайці до села внадилися – на городах та в садках їм легше прогодуватися. Це ж можуть і молоді яблуні в нас пообгризати.
Василько глянув крізь шибку на засніжений садок, одягнув кожушка, озув биті валянки – й надвір. Поки йшов до погреба, мороз веселенько так і співає під ногами.
У погребі Василько набрав моркви, з капусти наздирав листків і побрів городом до саду. Під стовбурами молодих яблунь він клав де морквину, а де капустяне листя. І радів: уночі зайці не стануть обгризати кору на деревах, матимуть смачнішу поживу.
Зосталося іще трохи моркви, то Василько перейшов до сусіднього садка.
Та тут під грушею хтось уже поклав моркву. А також майстерно прилаштував дротяне сильце. Василько, гамуючи хвилювання, відв’язав мудру пастку і шпурнув її подалі в дерезу...
А вранці сусід, прокидаючи від хати до воріт стежку, розказував Васильковому батькові:
– Ох і зайці у нас цієї зими! І, мабуть, здорові, бо вчора зірвали у мене біля груші пастку. А слідів не лишилося. За ніч усе снігом замело.
Василько прислухавсь до їхньої розмови. Він прив’язував шматочок сала на калині – для синичок – і хитро всміхався.
Євген Гуцало
Синичка і горобець
Скінчилося літо, ночі стали холодні, й ластівки відлетіли у вирій. У теплі краї. Зраділи горобці, що тепер легко буде захопити їхні гнізда, тільки їх не вистачало на всіх. Чую, галас, крик: скубтись почали, аж пір’я летить.
Один горобець був найбільш горластий, найбільш дзьобастий, усіх переміг і захопив найкраще гніздо над моїм вікном. Радий, веселий: тепер буде куди сховатись від холоду. А надворі заходила зима. Почав уже й сніг летіти.
Горобець випурхне із гнізда, сяде на гілку, почистить носик об кору, покрутиться, повертиться – холодно, і назад у гніздо, а воно щільно зліплене, соломою і пір’ячком вистелене, ніякий тобі мороз не страшний. Тільки їсти нічого, горобець і бурчить:
– Скрізь, скрізь, скрізь зима:
Ні тобі хлібця,
Ні тобі кашки,
Навіть мушки нема...
Прилетіла синичка. Жовта сорочка, чорна маніжка, наче тобі до театру зібралась, а надворі віхола, а надворі сніг, і, мабуть, вона задубіла, бо жалісно зацвірінькала. А мені вчувається, що вона просить горобця :
– Пусти погрітись! Визирнув горобець із гнізда і байдуже відказує:
– Зроби собі так, як я, соломки наноси, пір’ячка постели та й грійся скільки хочеш.
– Наче ти носив, наче ти робив, це ж не твоє гніздечко, а ластів’яче.
Горобець тільки пхекнув:
– Ну то поспівай мені, тоді пущу. Тільки щоб тоненько.
А в синички був голосок, як волосок, витягла вперед голівку й зацвірінькала :
– Я по лісу літаю,
Я по стежці стрибаю.
Там десь мушку впіймаю
І жучка не минаю,
Цвінь-цвірінь!..
Прислухалась, аж горобець хропе на все гніздо. Заснув! Синичка з гілочки на гілочку – і в гніздо, і аж цвірінькнула на радощах, що так тепло. Це почув горобець і проки нувся.
– Хто тут? – закричав.
– Це я – синичка!
– Мені й без тебе тут тісно, геть, геть!
І ну бити її крильцями. Скакав, стрибає. До того розходився, до того розгнівався, що аж гніздо розвалив. Так і посипалось на сніг, а соломка й пір’ячко за вітром полетіли. Мало й горобець не гепнув на землю. Добре, що був близько бузок. Сів на гілку й захникав:
– Скрізь, скрізь, скрізь зима,
І хатки вже нема...
А синичка тільки цвірінькнула і полетіла.
Петро Панч
Сніг
Сніжок! Сніжок!... Ось падає, літає, як пушок…Ось на руку, на рукав спускаються легесенькі, кудряві сніжиночки!
Звідкіля вони летять? О, здалека та звисока – з-під неба самого, з хмари зимової, сивої.
А де ж вони там узялись? Туди вони з землі прилинули.
Еге, були вони колись на землі, були крапельками води у річці. Сонечко пригріло, вода почала парувати, а та пара полинула високо і стала хмаркою. Коли на хмарку не дуже холодний вітер віє, то сіє вона крапельки дощові; коли ж наженеться на хмарку холодніше повітря – кожна крапелька замерзає і робиться сніжинкою.
Як зимня година ясна, тиха, то сніжинки бувають кучеряві, зірчасті, а як вітряно, туманно, сніжинки стають мляві, розволочені, злипаються в клоччя, а як повітря потеплішає, тоді сніжинки зовсім рідшають, стають крапельками, і тоді це вже не сніг, а дощ;отже, значить, сніжинки стануть тоді знов водою, як були колись…
Олена Пчілка
Як ведмідь зимує
Потисли морози. «Замер-з-з!» – ревнув ведмідь і потяг у барліг.
Зима довга. Мете сніг. А йому що? Завалився на бік і снить собі малиною. Вона зеленіє, починає квітувати. Хоча уві сні, а так і лоскотить у носі.
«Ху! – позіхає бурмило. – Ну, здається, півзими минуло – пора перевертатися на другий бік».
Перевернувся. Лапу до рота. Й далі йому сниться малина. Вже одквітувала, стигне. Ця зачервоніла…
Так ведмідь і перебуває зиму. Півзими спить на одному боці, а півзими – на другому.
Борис Харчук
Вересень
Засріблилося в повітрі тонке павутиннячко. Впали на землю перші багряні листочки з клена і дикої черешні. Спалахнув фіолетовим полум'ям на узліссі верес. Тужливо закурликали в небі журавлі. Червоніють кетяги калини, горобини. Обважніла від ягід бузина. Щедрих дарунків наготувала осінь.
Журнал «Малятко», № 9, 1988 рік
Осіння квітка й весняна квітка
У нашій шкільній теплиці зустрілися осіння й весняна квітки. Ось як це сталося.
Перенесли ми в теплицю осінні квіти – хризантеми. Зацвіли вони – білі, фіолетові, рожеві. А біля них зеленів паросток бузку. Наближався Новий рік. Надворі йшов сніг, шумів зимовий вітер, а в теплиці було затишно й тепло. Одного сонячного ранку зацвів бузок. Відкрила Бузкова квітка блакитні оченята, побачила білу Хризантему й питає здивовано:
– Ти ж осіння квітка. Чом ти цвітеш? Надворі ж лютий мороз.
Глянула Бузкова квітка – справді надворі зима.
– Це все Оля зробила, – каже Хризантема. – Це вона посадила нас тут. Якби не Оля, ми б і не зустрілися.
Не зустрілася б весна з осінню.
Василь Сухомлинський
Яблуко в осінньому саду
Пізньої осені маленькі близнятка Оля й Ніна гуляли в яблуневому саду. Був тихий сонячний день. Майже все листя з яблунь опало і шурхотіло під ногами. Тільки де-не-де на деревах залишилося пожовкле листячко.
Дівчатка підійшли до великої яблуні. Поруч із жовтим листком вони побачили на гілці велике, рожеве яблуко. Оля й Ніна аж скрикнули від радості.
– Як воно тут збереглося? – з подивом запитала Оля.
– Зараз ми його зірвемо, – сказала Ніна і зірвала яблуко.
Кожній хотілося потримати його в руках. Оля хотіла, щоб яблуко дісталося їй, але вона соромилась зізнатися у цьому, а тому сказала сестрі:
– Хай тобі буде яблуко, Ніно...
Ніні теж хотілося, щоб яблуко дісталося їй, але вона теж соромилася висловити це бажання, тому сказала сестрі:
– Хай тобі буде яблуко, Олю...
Яблуко переходило з рук у руки, дівчатка не могли дійти згоди. Та ось їм обом сяйнула одна й та ж думка: вони прибігли до мами радісні, схвильовані.
Віддали їй яблуко.
В маминих очах сяяла радість. Мама розрізала яблуко і дала дівчаткам по половинці.
Василь Сухомлинський
Як починається осінь
Осінь – це дочка Діда Мороза. Старша дочка, бо є ще в нього молодша доня – Весна.
В Осені коси заквітчані пшеничними колосками й червоними ягідками калини. Ходить Осінь лугами, берегами. Де зітхне – там холодом війне.
Любить Осінь ночами сидіти на березі ставка. А вранці над водою підіймається сивий туман і довго не розходиться. Оце й починається Осінь.
Бояться Осені пташки. Як тільки побачать її ластівки, злітаються і про щось тривожно радяться. А журавлі піднімаються високо в небо й тривожно курличуть.
Любить Осінь заходити у садки. Доторкнеться до яблуні – яблука жовтіють. А дятли радіють, зустрівшись із Осінню: голосно щебечуть, перелітають із місця на місце, шукають поживи на деревах.
Сьогодні теплий, сонячний день. Низько стоїть сонце – світить, але не дуже гріє. Сіла старша донька Діда Мороза під стогом сіна, розплітає косу, гріється. Співає пісню про срібні павутинки.
Василь Сухомлинський
Як берізка листя роздаровувала
Позолотила осінь Берізку. Заблищала вона, засяяла. Хто не пройде, кожен берізкою замилується.
– От би мені таке вбрання, як сонечко, – сказала Мурашка, дивлячись на її жовте листя.
– Візьми, будь ласка, – відповіла Берізка і скинула один листочок. Зраділа Мурашка, схопила листочок, до мурашника потягнула.
– Якби до мого капелюха таку золоту пір'їнку, – позаздрив гриб Підберезник.
– Візьми собі золоту пір'їнку, – скинула Берізка ще один листочок. Приліпив його Підберезник до капелюха, стоїть і не дихає від щастя.
– І мені листячка золотого трохи, – попрохав Їжак. Гойднула гілками Берізка, жменю листочків на землю скинула. Покачався на них Їжак, начепив листя на колючки і золотою кулькою додому покотився...
І. Прокопенко
Перше листя
У наших лісах раніше інших зеленіти починають берізки.
Ввійдеш у березовий ліс, і здається, що він весь ніби покритий ледь помітним зеленим серпанком.
А запах який! Свіжий, гострий і трохи гіркуватий. Так пахнуть молоді березові листочки, що ледь розпустилися.
Г. Скребицький
Синіє високе весняне небо
Синіє високе весняне небо. На ньому золоте сонце сипле скрізь гарячими блискучими бризками. По шляху біжать жваві струмочки. Вони дзвенять, підстрибують, танцюють, весело про щось буркочуть.
Дерева стоять у блискучих краплях дощу, як у дорогому намисті. Густішою стіною сплелось жито. Поміж його стеблами синіють волошки, жевріють голівки горицвіту. Гудуть бджоли. Високо в небі кричить чайка. Ось вона блиснула на сонці срібним крилом і зникла.
Битим шляхом скриплять вози. Десь лунає бадьорий голос.
За С. Васильченком
Весна вповні
Надворі весна вповні. Куди не глянь – скрізь розпустилося, зацвіло пишним цвітом. Ясне сонце, тепле й приязне, ще не веліло покласти палючих слідів на землю: як на Великдень дівчина, красується вона в розкішнім вбранні. Поле – що безкрає море: скільки глянеш – розіслано зелений килим, аж сміється в очах. Синім шатром розіп'ялося небо - ані пляминочки, ані хмариночки, чисте, прозоре.
З неба, як розтоплене золото, ллється на землю блискуче світло сонця; на ланах грає сонячна хвиля... Легенький вітерець подихає з теплого краю, перебігає з нивки на нивку, живить, освіжає кожну билину. І ведуть вони між собою таємну розмову, чутно тільки шелест жита-травиці...
А згори лине жайворонкова пісня: голос, як срібний дзвіночок, тремтить, переливається, застигає в повітрі... Перериває його перепелячий крик, заглушає сюрчання трав'яних коників – і все те зливається докупи в чудний гомін, вривається в душу, розбуркує в ній добрість, щирість, любов до всього... Гарно тобі, любо, весело! На серці стихають негоди, надія обгортає тебе добрими думками, бажаннями. Хочеться самому жити и любити, бажаєш кожному щастя.
Панас Мирний
Весна іде
На вогких пагорках, на схилах зацвіли наші перші весняні квіти – мати-мачуха. У неї квіти яскраво-жовті, ніби краплини вранішнього сонця.
З-під торішнього листя соромливо виставив свою фіолетову квітку сон. Щоб не боятися нічного холоду, сон надів на себе пухнасту шубку.
Муха вже гріється на сонечку, ще млява, неповоротка. Вона вже пряде лапками, гладить ними себе по черевцю. Це вже справжня весна.
Олександр Копиленко
Як білочка зимує
Білці взимку ні мороз, ні вітер не страшні. Як закрутить завірюха-негода – білка мерщій до свого гнізда поспішає. Гніздо у білки як у птаха влаштовано: з гілочок, з сучків. Та як зроблене спритно – ніби велика куля, кругле, а збоку лазівка!
Всередині гніздо сухою м'якою підстилкою вистелене: затишно в ньому, тепло. Забереться білочка в гніздо, а щоб холодний вітер не задував, ще лазівку підстилкою закриє. Потім згорнеться клубочком, пухнастим хвостиком прикриється і спить.
А зовні крижаний вітер так і виє, так і несе дрібний колючий сніг. Вщухне негода, білочка з гнізда вилізе, струснеться й поскаче з дерева на дерево – їжу собі здобувати: де ялинову шишку зірве, де сухий гриб розшукає, який сама влітку на гілці залишила.
Спритно скаче звірятко. Хвіст у нього пухнастий, довгий. Перестрибне з однієї гілки на іншу, візьме в передні лапки ялинову шишку і почне її обгризати, вибирати смачне насіння. Але головна їжа в білки ще з осені в комірці запасена – в дуплі старого дерева. Там у неї і жолуді, і горіхи є - на всю зиму запасів вистачить.
Г. Скребицький
Перший сніг
Гола земля промерзла, а зима все ще не наступала. Але ось потепліло, і до вечора пішов сніг. Великі волохаті сніжинки закружляли в повітрі. З кожною хвилиною їх ставало більше, і нарешті сніг повалив пластівцями ...
Я накинув на плечі кожушок і вийшов на ґанок ...Повітря було чисте, свіже. У ньому якось особливо приємно пахло молодим, щойно випавшим снігом ... Навколо було зовсім тихо ... Я стояв і стежив за тим, як з вечірнього неба сипав і сипав на землю білий пух зими ...
Г. Скребицький
Зимова казка
Зимовий ранок сонячний і прозорий. На снігу іскринки переливаються. Дахи на будинках неначе з вати. Із димарів дим іде голубий.
Тарасик і Тетянка дерев’яними лопатками прокидають стежку до хвіртки. Бо за ніч снігу зима намела. Тарасик кидає й кидає, цілу хурделицю зняв за собою. А Тетянка розігнулася, зіперлась на держак. І до Тарасика:
– Ой, поглянь – яблунька зацвіла!
Задивилися удвох на яблуньку. А вона вся в інеї, наче у цвіту.
– А на другій яблуньці он уже і яблука! – каже захоплено Тарасик.
І справді – такі червоні, круглобокі. Ну хіба не Казка?!
Та це ж снігурі на гілках посідали! Підійшли ближче, щоб роздивитися. А снігурі - пурх! – і полетіли. Тетянка засмутилася.
А біля хвіртки сніговик стоїть і до Тетянки й Тарасика усміхається. Мабуть, хоче сказати: зимовій казці не кінець. Вона тільки починається.
Василь Чухліб
Прощальна заметіль
За вікном вирувала віхола. Вітер налітав згори й знизу, розпластувався попід стіною хати, жбурляв сніжинки, зривав поземку й кидав її прямо в шибку. Тонке скло деренчало перелякано й пускало вогкі патьоки. Якби не високий тин, урослий у сніг, потоки білої потерті мчали б кудись у затьмарене поле, туди, куди зараз не сягнути зором.
Юрчик притулився носом до холодної шибки й не міг відвести очей від сніговиці, від отих невгамовних верчиків, які туманили день, билися об ворота, прагнули вирватися крізь щілини між дошками та й податися в степ, на простір. Хлопчик так захопився маревним видовищем, що навіть забув, чому вмостився на підвіконні. Отямився тільки тоді, коли почув гупання в сінях та батьків басовитий голос. От тобі й довиглядався!
Хлопець скочив на підлогу й рушив до дверей. А вони мов самі по собі розчинилися, у хату покотився величезний клубок білого туману, розповзся низом, і з нього мов уродився татко. Стягнув одну рукавицю, потім другу, узяв їх у праву руку й почав обтрушувати із себе сніг. Юрчик не встиг і слова мовити, як батько загув:
– Ох і заметіль. Світу білого не видно.
– І холодно? – запитав Юрчик, не приховуючи цікавості.
– Холодно, сину, – аж здригнувся тато й став розстібати кожуха.
– А я думав, вам тепло.
– З чого це ти взяв?
– Бо у вас щоки й вуха такі червоні-червоні...
– То від вітру та сніговиці, – засміявся батько. – А мерзнути й справді не довелося, робота гаряча.
І тато заходився розповідати, що зараз треба поспішати підготувати техніку, адже весна не за горами. Щоб у повній бойовій готовності були і трактори, і сівалки. Інакше не жди ні запашних полуниць, ні соковитих помідорів, ні рум’яних паляниць на столі.
Батько розповідав і розповідав, а вітер ніс, жбурляв крижані сніжинки прямо в шибки, і той стукіт разом із завиванням вітру здіймав незвичайний передзвін. Шибки були різні за розміром, і вітер вигравав на них, наче вправний музика на цимбалах.
Юрчик знову припав до вікна, вслухаючись у невщухаючу мелодію, і бачив, як під тином вивершувалася снігова гірка. Він уявляв уже себе на санчатах, що стрімголов летять із гірки. Хлопці стоять осторонь, закутані хто шарфом, а хто й маминою хусткою, щоб, бува, пронизливий вітер не забрався під пальтечко. А Юрчик уп’явся руками в санчата, гордо підняв голову й летить униз. Його санчата вже відірвалися від схилу гірки, їх підхопила віхола, закрутила, завертіла й понесла в поле. На душі радісно, полози видзвонюють, серце обганяє санчата. А там, за пагорком, окутаним сніговицею, чується новий чарівний передзвін: там, за пагорком, уже рушала у свій похід весна.
Г. Майстренко
Перша пороша
Підморозило. Тоненький, прозорий льодок укрив невеликі озерця, калюжі. Із вечора густі, сірі хмари потемніли й важкими брилами нависли над землею. Мабуть, буде сніг.
Тихо-тихо навкруги. Завмирає в імлі гуркіт колгоспних машин на примерзлій польовій дорозі.
Присмерком починають спускатися на землю перші мохнаті сніжинки. Спочатку небагато, а потім більше й більше пурхає їх у морозному повітрі, безшумно сідає на зелені мохи, почорніле листя, кудлаті гілки ялин. Пухнаста ковдра стелиться по землі. А на ранок навкруги чисто, біло. Ліс сяє кришталем. Ще вчора поля й вигони були сірими, одноманітними, а сьогодні кожна суха травичка, кожна стеблина прибрана в біле мереживо й сріблястий бісер. Перша пороша...
Природа розкрила першу сторінку цікавої книги слідів. Багато історій незабаром запишуть на снігу своїми лапками й хвостами звірі та птахи. Кожна звірина має свій почерк. Зумій тільки розібратися в усіх крапках і комах на снігу, і ти розгадаєш чимало таємниць із життя тварин!
Ось на городі рядки двокрапок. Сліди йдуть у різних напрямах. Це миші чи полівки. Недалеко за селом бачите заячий слід: спереду видовжені відбитки довгих задніх ніг, ззаду кругленькі ямочки від передніх. Вдумливо читаєте хитрі «петлі», «двійки», «скидки».
Морозець приємно пощипує щоки. Ледь-ледь риплять сніжинки під ногами. Легко дихається цього чудового ранку.
В. Пархоменко
Під кригою
– Брр! Як холодно!
Маленький окунець аж здригнувся. Не дуже-то гріє риб’яча кров.
– Холодно, час уже нам укладатися на зиму,— сказала йому мама.— Он усі окуні зібралися зграєю, відшукали затишну яму й умощуються в ній.
Але окунець не послухався й поплив від мами. Невдовзі він побачив двох риб: плітку й краснопірку. Вони про щось розмовляли. Плітка сказала:
– Добре коропам, про них люди піклуються. Їм для зимівлі ставки викопали, а перед тим, як туди випустити, в солоному розчині викупали, щоб ніяка нечисть на них не заводилась. І в ставки їх пустили не всіх разом: окремо менших, окремо старших.
– Ач яка шана! – покрутилася краснопірка.
– А вони ще й не задоволені, – вела далі плітка, – що їх пропускали для цього крізь решітки, аби відокремити великих від малих. А нам треба самим про себе подбати. Приєднаюсь до якоїсь риб’ячої зграї. Попливемо далі, пошукаємо зручного місця та полягаємо спати, бо вже й плавати важко.
Окунець раптом відчув, що йому також важко плисти, і вирішив за звичкою підплисти до поверхні, трохи подихати, бо там завжди свіже повітря. Але що це? Річка була вкрита холодною білою кригою. Окунець збентежився. Тут підплив його дружок, ровесник.
Він запропонував:
– Пливемо до старої верби!
– Як? Адже влітку там люди ловили рибу на гачки.
– Та то ж улітку. А тепер їм холодно сидіти на березі. Зате там є велика-велика дірка – ополонка. І дихати там легше.
Маленькі окунці попливли до ополонки. Тут вони побачили дикого коропа. Він жадібно ловив ротом чисту воду біля ополонки. Та раптом щось блиснуло, дикий короп затріпотів хвостом, став у воді сторчака й умить зник. Це він таки потрапив на гачок до рибалки.
Окунцям стало моторошно.
– Тікайте, хлопці, мерщій звідси, – мовив старий йорш, пропливаючи повз них. – Хіба ви не знаєте, що крізь ці ополонки рибалки взимку ловлять рибу? Іноді рибі не вистачає повітря на глибині, і вона підпливає сюди освіжитися. Хай йому грець! Краще вже до весни спатиму, як усі порядні риби.
Окунці й собі втекли від ополонки. Справді, чого вештатися під кригою? Вода холодна, риб майже не видно, навіть розбійницьких щук. Можна було б вільно плавати. Але важко дихати. Недарма позалягали риби в ямах і сплять.
А в затоці в найглибшій ямі, біля кручі, улаштувалися великі соми. Їх там багато. І дрібненькі риби полягали шарами на них. Соми й уваги на це не звертають і не поворухнуться. Може, їм ліньки, а може, міцно поснули.
– Повертаймо до мами, – мовив маленький окунець. – Мабуть, і нам треба заснути. Щось важко й нецікаво плавати взимку. Почекаймо, поки пригріє сонечко!
О. Іваненко
Зима
Зимою сонечко хоч і світить, але мало гріє. Воно не довго залишається на небі. Зимові дні набагато коротше літніх, а ночі довші. У Росії зими тривають довго і бувають іноді дуже холодні. Річки та озера замерзають так, що по льоду можна ходити і їздити. Земля покривається товстим шаром снігу. Сніг дуже корисний, тому що під ним і в сильні морози зберігаються непошкоджене насіння трав, квітів і хлібів. Без снігу насіння могло б вимерзнути .
Листя ще наприкінці осені опадає з дерев, і березовий або дубовий гай, тінистий влітку, до зими стає прозорим. На голому суччі замість листя звисають пластівці м'якого, білого снігу. Одні тільки ялини та сосни зелені й узимку. На них всю зиму залишаються зелені голки, або хвоїни. Дерева з хвоїнами замість листя називаються хвойними. Дерева, одягнені листям, – листяними.
Взимку набагато менше птахів в лісах і звірів на полях, а комахи зовсім зникають. Деякі з них гинуть, залишаючи яєчка, інші забираються глибоко в землю, як, наприклад, мурахи. Деякі комахи засинають на всю зиму і прокидаються тільки навесні, коли земля відтане. Багато птахів відлітають на зиму в теплі краї, іноді за тисячі верст. Ластівки, граки, дрозди, жайворонки, солов'ї покидають нас ще з осені. Дикі гуси, качки, лебеді ще з осені тягнуться по небу з півночі на південь довгими низками. Вони дуже добре відчувають, що чим південніше, тим тепліше, і шукають такі країни, де не буває зими. Таких птахів називають перелітними. Галки, ворони, сороки, тетерева, рябчики зимують з нами і тому називаються зимуючими. Залишаються також і горобці у своїх теплих гніздах; але і ті взимку стрибають не так весело, як влітку.
Звірі більшою частиною також ховаються на зиму в барлогу, нори і дупла дерев. Інші засинають на найхолоднішу пору, як, наприклад: їжак, ведмідь, байбак, бабак. Але білка не засинає, вона приберегла собі з осені гарний запас горіхів у дуплі дерева і гризе їх цілу зиму. Тварини, що засинають на зиму, називаються зимосплячими. Домашні тварини – коні, корови і вівці – загинули б взимку від голоду і холоду, якби людина не збудувала для них теплих хлівів та стаєнь і не приготувала сіна та вівса.
При настанні зими людина намагається влаштуватися по-зимовому. Вона вставляє подвійні рами у вікна, сильно топить печі, надягає теплий одяг, ховає колісні екіпажі до весни і висуває з сараю сани. Зимова дорога набагато легша літньої, і тому взимку по всіх дорогах тягнуться великі обози з різними важкими товарами. Поштова трійка весело біжить, гримаючи дзвіночком; навіть сільська шкапа - й та взимку додає кроку. Сани легко, зі скрипом, ковзають по снігу. Польові роботи припиняються ще восени. Але селяни без роботи не залишаються і взимку. Коли вони перемолотять хліб, то йдуть на заробітки: наймаються на фабрики або пускаються у візництво. Жінки взимку прядуть і тчуть. Ось чому селяни так весело поплескують рукавицями, коли перший сніг закриє купини і калюжі і ляже гладким первопутком. Хлопчаки теж раді першому снігу. Прийшла для них пора грати в сніжки, ліпити баб, кататися на санчатах і на ковзанах. Свічок у будинках і лучин в хатах горить взимку набагато більше, ніж влітку.
Весело взимку, особливо коли сонечко світить яскраво, на сніжних полях блищать мільйони іскор, а дерева ніби прибрані дорогим кришталем. Але весело взимку тільки тому, у кого є теплий дім і теплий одяг, хто в сильну холоднечу може сидіти вдома перед яскраво палаючим вогником печі і спокійно чекати ситної вечері і теплого ліжка. Але яке бідному, сивому старому, жебраку? Незважаючи на холоднечу, має він тягатися під вікнами і заради Христа випрошувати собі шматка хліба. На старому немає теплого кожуха, постоли його худі, сіряк весь в дірках; голос його тремтить від старості і холоду, очі сльозяться, руки і ноги трусяться. Не добре і хлопчикові, який веде сліпого старого; бідолаха перескакує з ноги на ногу, дме собі в закляклі пальці, а сильний холод вичавлює в нього сльози з очей. Пустіть їх обігрітися, нагодуйте і подайте їм що можете. Краще відмовитися від нової іграшки або яких-небудь солодощів і подати милостиню бідному.
Але не завжди ж взимку світлі дні: бувають і завірюхи. Коли підніметься хуртовина, то сильний вітер несе пластівці снігу і, свистячи і завиваючи, крутить його у повітрі. Іноді в заметіль нічого не видно, в десяти кроках не можна розрізнити людини, і немає нічого легше, як збитися з дороги в таку негоду. Не біда ще, якщо немає сильного морозу і мандрівник встигне забитися в замет снігу, – під снігом тепло. Але якщо хуртовина і мороз, тоді не складно й замерзнути. Як відрадно в таку погоду дістатися до села. Хоча його і занесло снігом, хоча хати в ньому чорні, але зате в них тепло. Добрий селянин радо зустрічає змерзлого, несподіваного гостя і пригощає його чим Бог послав. У нас нерідко взимку замерзають бідні люди або відморожують собі носи, вуха, руки і ноги. Найсильніші тріскучі морози бувають зазвичай посеред зими, близько Хрещення, тому їх і називають водохресними. Великі морози тріскучими називають тому, що від них іноді лопаються і тріщать колоди в стінах будинків. В такий холод, кажуть, навіть птахи замерзають у повітрі і падають на землю. Зиму, в якій багато буває сильних морозів, селяни звуть лютою, тобто дуже злою.
К. Ушинський
Зимовий ліс
Ліс стояв, неначе молода під вінцем, у дорогому білому уборі, якого не вигадає ні одна людська думка.
І все те диво світилось наскрізь, блищало, сипало іскрами, діамантами, переливалось то різким, то матовим світом. Ні одна картина природи влітку не може прирівнятись до тієї пишної фантастичної картини мертвої зими: то був тихий, мрійний, фантастичний сон заснулої землі.
Дорога спускалась у глибокий вузький яр, знов піднімалась на горба, то знов западала в долини.
Серед лісу замаячила корчма, прикрита білим товстим шаром м’якого снігу, зачорнів вивід на покрівлі, зачорніли вікна, неначе темні плями. Коло корчми була прогалина: на тому місці неначе хто розкинув пишний фантастичний квітник: кружало густого терну було ніби виткане з павутиння та срібних ниток; розкидані кущики собачої бузини, папороті та бур’яну стали схожі на невидані квітки, викувані зі срібла; висока одним одна береза спустила до самого долу розкішні тонкі гілки, неначе розчесані довгі коси, присипані срібним пилом.
І. Нечуй-Левицький
У лісі взимку
Насипало снігу в лісі багато, такого пухкого снігу та білого. Ходити в лісі взимку важко людині. А на лижах куди завгодно пройдеш.
Тихо навколо в лісі, тільки поскрипує веселий морозець у стовбурах сосен, ялинок та дубів. Скрип-скрип...
Тварини лісові не бояться снігу й морозу не бояться. Одяглися в тепле хутро звірятка, у густий пух пташки й шукають собі їжу.
Під дуплом старого дуба миша собі ще влітку нірку вирила, наносила тоненьких травинок і сухого моху – зробила тепле кубельце. Спала миша, виспалась, треба піти й погуляти. Вилізла з нори, озирнулася навкруги. Тихо, очі сліпить білий сніжок.
Засипав сніг стежечку, що миша протоптала, прогулюючись. Вилізла вона на пеньок, дивиться – сухе насіннячко сюди вітер приніс. Поласувала сухим насіннячком і почала хутро своє чистити. Аж гульк – прямо над нею щось чорне й велике впало на стовбур дуба. Перелякалася миша, бо ворогів у неї багато. Перелякалася та – шубовсть із пенька прямо в нірку. Сидить, не поворухнеться. Зраділа, що втекла від страшної халепи.
Що ж воно за страхіття впало на стовбур? Тихесенько визирнула миша з нори, роздивилася, аж то дятел прилетів жуків шукати.
Це птах не страшний. У дятла дзьоб міцний і лапи, мов гачки. Чіпляється дятел за кору дерева й лазить, куди захоче,— угору, униз, в один бік, у другий бік. Лазить дятел весело по деревах і – стук-тук дзьобом, тук-стук...
Працює дятел, аж цурки летять.
Ось під корою сховався на зиму жучок-шкідничок. Улітку буде цей жук дереву шкодити. Дятел колупнув кору, зирк — жучок. Схопив жука й проковтнув.
Так і працює дятел цілісінький день – винищує шкідників, що під кору поховалися.
Побачила миша дятла – вилізла з нори. Раптом стрибнула на пеньок білка, шишка соснова в неї в лапах. Сіла білочка снідати. На мишу, на дятла позирає, шишку гризе, насіння вилущує.
А хто воно там стрибає між кущами, серед сухого бур’яну? Дятел писнув тихо й замовк, білка насторожилася, а мишка вже не тікає в нору – поглянути цікаво на того великого звіра. Білка не тікає, дятел працює спокійно – значить, звір не страшний.
Та то ж заєць пухнастий шукає собі захисний куточок для відпочинку! Стрибнув до молодої дикої груші, погриз трохи кори й прямо до пенька, де мишача нора. Отут він і відпочине. Звірята не страшні зібралися. Лисицю або вовка здалеку помітять дятел та білочка. Тікатимуть вони – заєць і собі пострибає, не наздоженуть.
Не знав заєць, що його слідом давно вже лисиця йде та стежить за ним. Вирив собі ямку під пеньком заєць і ліг, задрімав. Тепло йому у своєму хутрі в затишку лежати. Коло нього миша прогулюється, шукає поживи.
А лисиця здалеку побачила білочку й дятла. Присіла тихенько. Бо знає, – сполохають зайця, тільки почне вона наближатися до пенька. Не впіймає тоді прудкого зайця. Сидить лисиця й чекає.
Тихо навколо в лісі.
Аж ось зарипів сніг здалеку, зашелестів сухий бур’ян, об дерево вдарилася гілка. Розмову чути. Білочка стрибнула. Заєць помчав. Лисиця шмигнула поза кущами. Усі звірі кинулися врозтіч. А миша залізла в нірку й сидить. Сидить і боїться визирнути.
Це ми з Василем у ліс прийшли й наробили переполоху... Роздивилися ми з Василем сліди на снігу й зрозуміли все, про що оце вам і розповіли.
Олександр Копиленко
Де зимує коник-стрибунець?
Ведмідь зимує в барлозі. Їжак – у норі. Бджоли зимують у вулику. Риба – в озері. А от коник-стрибунець зимує в мурашнику. Не вірите? Пізньої осені старі мурахи вкладають малих мурашат у ліжка, примовляючи:
– Пора спати! Спати! Цілісіньку зиму!
Але мурашата пустують, граються, вередують.
Тоді старі мурахи кличуть коника-стрибунця:
– Заграй нашим діткам колискову!
Коник бере скрипочку і грає малим мурашатам тиху лагідну мелодію. І малі мурашата одразу засинають. За ними поринають у сон і мурахи. Останнім, випустивши із зелених лапок скрипочку, засинає сам коник.
Він теж спатиме цілу зиму. Та навесні прокинеться першим, вибіжить із мурашника назустріч сонечку і заграє веселу закличну мелодію.
Всеволод Паталаха