Про долю
Жили собі два брати — один багатий, а другий — бідний. Якось вийшов бідний на братове поле і бачить, що полем ходить якась жінка, збирає колосся і втикає їх у снопи. Ось він і питає: «Хто ти така?» — «Я — Доля твого брата». — «А де ж моя Доля?» — «Вона лежить отам, під грушею». — «Що мені треба зробити, аби й моя Доля була такою ж роботящою, як ти?» — «А ось я тобі дам пораду: візьми ти доброго дрючка, підійди під ту грушу, підкравшись до своєї сонної долі, впіймай її, бий, що є сили, й примовляй при цьому: ось тобі, лиха Доле, за те, що не йдеш у поле працювати на мене, коли біда зовсім уже насіла! Допомагай мені, не то — вб’ю!» Бідняк так і вчинив, після чого все в нього пішло на лад, і він невдовзі зробився багатшим за свого брата.
Про терен та калину
Кохав козак дівчину і хотіли одружитися, але не могли, то став хлопець тереном, а дівчина калиною. То терен колючий, що дівчину оберігає, а калина гірка — за милим сумує. Приходять у поле матері, плачуть: вийшла сива мати того терну рвати; дівчиноньки мати калини ламати: «Це ж не тереночок — любий мій синочок! А це не калина — це моя дитина!»
Про сосну
Жила в лісі маленька пташка, злі мисливці поранили їй крило. Бідолашна не знала як бути - адже незабаром зима, а вона не може полетіти, щоб спастися від холодів. І тоді попросила пташка захисту у берези, дуба та верби. Але всі вони відмовили бідній пташці. Проте сосна, ялина та ялівець приютили поранену птаху, закривши її своїми голками... Цар холоду — Мороз, побачив це та наказав із берези, дуба та верби — зірвати листя на зиму! А сосну, ялинку та ялівець пожаліти і не чіпати — вони добрі! З тієї пори сосна цілий рік не скидає своєї хвої, і радує людей незмінною красою.
Про березу
У незапам'ятні часи над сивим Дніпром жив молодий і ставний красень Доброслав. Був він один у матері-вдови, то ж стара жінка мала його за єдину опору в житті, за єдину надію і втіху.
Уже й одружувати хлопця прийшов час, уже й пригледіла мати синові пару, а собі невістку, молоду, гарну дівчину Любаву.
Та сталося лихо: напали на рідну землю вороги. І пішов Доброслав із княжою раттю проти супостата. Серце материнське кров’ю обливалося за сином, сльози туманили старі очі. А син у січах кривавих відстоював рідну землю, захищав і материнську старість і молодість своєї нареченоюї Любави.
Якось почула стара мати кінське іржання під ворітьми. В надії і тривозі вийшла з хати і побачила сивого коня, на якому син поїхав битися з ворогами. Осідланий, стояв він під ворітьми без вершника і жалібно, мовби когось оплакуючи, іржав.
Усе зрозуміла мати, заплакала гірко, схилилася на ворота в тузі. Цілу ніч отак стояла, а на ранок побачили люди на тім місці білокоре дерево. І тому мабуть, що хата вдовина стояла при самім березі, то й назвали те дерево березою.
Від материного доброго серця має береза багато цілющих ліків. З лікувальною метою використовуються бруньки, листя, кора та сік берези.
Про звіробій
Звіробій квітка цікава. У неї декілька назв: Свято-Іванівська трава, кровавник, заяча кров.
Його можна побачити літом на всіх полях і луках, а особливо звіробій любить лісові узлісся. Жовті суцвіття дуже приваблюють метеликів, бджіл, інших комах.
Але головне в квіточці не це. Якщо її ще не розкритий бутончик розтерти між пальцями, із цих крапинок виступить смолистий, темно-червоний сік і зафарбує пальці в кроваво-червоний колір. Напевно, звідси і назва квітки – кровавник чи заяча кров.
Походження назви Свято-Іванівська трава теж пов’язане з цим червоним соком. Всі ви знаєте біблейську історію про Іоанна Хрестителя. Є легенда, що коли палач, який відсік голову Іоанну Хрестителю, ніс її на блюді Іродіаді, то з блюда упало декілька крапель крові. Там, де ця кров упала на землю, і виросла Свято-Іванівськая трава, яка і ввібрала в себе ці краплі крові.
Є у звіробоя і ще одна особливість: при настанні осені, червоний сік всередині стебела розливається по всій рослині, тоді вся вона зафарбовується в криваво-червоний колір.
Про мальву та півонію
Колись ці гарні квітки були дівчатами-сестрами. Вони лікували людей від хвороб серця. Але тільки тих, хто не коїв людям зла.
Одного разу серед ночі хтось постукав до них у двері.
- Хто там?
- Впустіть мене, бо загину!
- А хто ж ти будеш?
- Я - Зимовий вітер.
- А чи не вдієш нам шкоди?
- Ні!
Відчинили дівчата двері. Влетів до хати Вітер-вітрисько.
- Що в тебе болить?
- Втрачаю сили. Не можу з Морозом змагатися.
- А чи добре серце маєш?
- А що таке серце?
Дівчата перезирнулися.
- А чи зробив ти щось добре людям?
- А що таке - робити добро? - здивувався Вітер.
- Твою хворобу ми не можемо вилікувати, бо допомагаємо тільки добрим людям.
Тоді дмухнув Вітер на сестер, і стали вони замороженими квітами.
Навесні добрі люди висадили їх у землю: мальву - до вікон ближче, півонію - у саду біля джерельця.
Так і ростуть сестри, милують красою людей. А ті назвали їх квітами віри, надії й кохання.
Про ромашку
У бідної жінки захворів син. Грошей на ліки в неї не було і вона ходила по степу і збирала всі рослини, які хто порадить.
Одного разу вона зустріла бабусю, яка несла в руках пучок білих пахучих квітів. Почувши про горе матері, бабуся простягла ій квіти: "Зроби з них відвар і напої синочка”. "А як же звуться ці квіти?” - запитала жінка. "Як вилікується синок, то й назвеш їх ім'ям свого сина”.
Хлопчика звали Романом, тож мати, напуваючи його відваром, промовляла: "Пий, синочку, ромашку і будеш здоровим!”.
Українська легенда
Це було дуже давно. В одному селі на Україні дівчата і жінки вирішили показати свою майстерність. Домовилися, що в неділю всі прийдуть на сільський майдан, і кожна принесе найкраще, що вона зробила своїми руками: вишитий рушник, мережива, полотно, скатертину, одяг.
У призначений день всі дівчата і жінки прийшли на майдан. Принесли безліч дивовижних речей. У шанованих дідусів та бабусь, яким суспільство доручило назвати наймайстерніших майстринь, очі розбіглися: так багато було талановитих жінок і дівчат. Дружини і дочки багатіїв принесли вишиті золотом і сріблом шовкові покривала, тонкі мереживні фіранки, на яких були вив'язані дивовижні птахи.
Але переможницею стала дружина бідняка Марина. Вона не принесла ні вишитого рушника, ні мережив, хоча все це прекрасно вміла робити. Вона привела п'ятирічного сина Петруся, а Петрусь приніс жайворонка, якого він сам вирізав з дерева. Доклав Петрусь жайворонка до губ - заспівала, защебетала пташка, як жива. Всі стояли на площі, не ворухнувшись, всіх зачарувала пісня, і раптом у блакитному неба заспівав справжній, живий жайворонок, залучений співом з землі.
"Той, хто творить розумного і доброго чоловіка, — найвправніший майстер", — таким було рішення старійшин".
Про вогонь і воду
Колись спорив вогонь з водою, хто сильніший? То, що підніме вогонь полум'я, то вода й заллє; де покажеться вогонь, то вода і лине на нього. Вогонь бачить, що не подужає, та й утік в камінь — там уже йому нічого вода не зробить.
Нема в світі мудрішого й хитрішого, як вогонь: він все чисто переробить. Потоне чоловік, то хоть тіло витягнеш; а вже як згорить, то хіба попелецю згребеш в купку, та й то — вітер дуне, то й розлетиться.
Про вербу та калину
Жили колись в одному селі мати Вербена та її дочка Калина. Мудра й мила зростала дівчинка – мало хто вже таких діток пам’ятає. А до того ж чарівниця вона була: всі трави із землі піднімала, пташок лікувала, дерева від хвороб рятувала. Не було дитини вродливішої і добрішої душею. Та довідались про чарівницю Калину вороги. Вирішили її згубити, щоб землю українську багату завоювати, хворості і зло на людей напустити.
День був ясний, мов золотом гаптований, коли пішла дівчинка коси травами розчісувати, горобчиків годувати, льон, дощем прибитий із землі піднімати. Довго ходила Калина, стомилася, до криниці прибилася. Схилилася над нею, у жменю води взяла і краплиночку пташці дала.
Аж раптом почула рідний неньчин голос із здаля: «Калино, Калино, не пий водиці…» Дівчина дуже хотіла пити й не звернула на це увагу. Та тільки-но перші краплі до губ піднесла, пташина маленька крилом їх знесла. Вдруге воду до губ піднесла – і навік деревом – калиною над водою зросла…
Бігла мати. Плакала. Шукала, та вже доньки любої не застала. Натомість гарне і пишне деревце стояло, сльозинки-намистинки сіяло. Схилилася мати над криницею, затулила серцем ту воду-кровицю і проросла над нею вербицею Минуло від тоді багато років, та матуся-верба все оберігає водні джерела, аби люди ніколи не зазнали лихих чарів.
Не ламай калину –
Образиш дівчину.
Не рубай вербу –
Накличеш біду.
Як кіт нечистим зробився
Про кота також є цікаві перекази. Його чомусь вважали чистішим за собаку: казали, що він створений Богом. Проте, розповідають, що кіт також володіє деякими недобрими властивостями. Про це оповідає легенда Ушицького повіту:
Чорт, перекинувшись на мишу, плив через море, аби спокусити Єву. Пресвята Діва, побачивши це, кинула Свою рукавицю. З цієї рукавиці зробився кіт, який в ту ж хвилину зжер чорта. Отже, хоч кіт і походить з рукавиці Пресвятої Богородиці, він усе-таки тварина нечиста, бо з’їв чорта.
Біла смерека (легенда Бойківщини)
Дуже давно на Кичерах косив син удовиці, яка була відьма. В обід пішов він до потоку напитися води, і побачив білу дівку, яка пригнала до водопою білих овець. Спробував увійти в потік - вона попросила не каламутити води. Тоді попросив її дати йому напитись. Вона зачерла в долоні води, і він пив з її долонь. Коли відходив, запитав, чи можна до неї прийти.
Вона відповіла:
- Приходи, бо ти моє серце скаламутив.
В час сінокосу, коли той хлопець косив, йому все вчувалось, що коса співає: "Приходь, бо ти моє серце скаламутив". А потім вони почали разом пасти вівці і разом класти стоги.
Сінокоси кінчалися десь коло Спаса, і леґінь, і дівка - він з косою, вона з граблями - гнали вівці і поверталися домі. Недалеко хижі їх зустріла леґінева мати. Молоді сказали їй, що любляться і будуть ґаздувати.
Але матері не подобалася дівчина, вона закляла її і перетворила в Білу Смереку. І тоді, коли її світлі коси перетворилися в смереччине гілля, дівчина крикнула:
- Мій яворе!
І леґінь став явором. З їхнього коріння потекли їхні чисті сльози - вода Білої Смереки. Казала стара бабка Воражина, що як ходила ввечері по воду, то бачила на тому місці хлопця й дівчину.
Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Про картоплю
Їхали мандрівники дорогою і шукають, де б його встановитись ніччю. Сіли вони в лісу. Нарвали сухого бур'яну, щоб топить, і розклали вогонь. Пішов мандрівник ще вирвати сухого бур'яну. Зустрічає зелень, а на тій зелені ростуть маленькі квіточки. Мандрівник узяв і вирвав. Дивиться, що здорові грудки якоїсь рослини. Кинув мандрівник грудки рослини у вогонь. Настав ранок. Вони взяли ці грудки і почали їсти. їм сподобалось, і пішли й ще вирвали грудки.
Поїхали мандрівники в місто і роздали людям ці грудки, щоб посадили. Через деякий час люди догадались, що ця рослина називається картоплею.
Про вогонь і воду
Колись спорив вогонь з водою, хто сильніший? То, що підніме вогонь полум'я, то вода й заллє; де покажеться вогонь, то вода і лине на нього. Вогонь бачить, що не подужає, та й утік в камінь — там уже йому нічого вода не зробить.
Нема в світі мудрішого й хитрішого, як вогонь: він все чисто переробить. Потоне чоловік, то хоть тіло витягнеш; а вже як згорить, то хіба попелецю згребеш в купку, та й то — вітер дуне, то й розлетиться.
Про Дніпро та Десну
Жив у стародавні часи могутній богатир Лиман, і було в нього двоє дітей — дочка Десна та син Дніпро. Десна була старшою, а Дніпро молодшим. От виросли діти, настав час Лиману передавати їм свої володіння. Каже батько:
— Діти мої любі, приходьте завтра до мене за благословенням. Хто першим прийде, тому й спадок мій залишу.
Полягали Десна та Дніпро спати. Та не спиться Дніпрові, сон не йде до нього. Хоче син першим батькове благословення взяти. І ранком, як тільки зоря зійшла, Дніпро прийшов до Лимана.
— Благословіть, тату!
— Добре, сину,— каже Лиман,— Та чому ж не прийшла Десна, адже вона старша за тебе і більше прав має на мій спадок?
— Вона ще спить, батьку,— відповів Дніпро.
Благословив Лиман сина, і той пішов батьківську землю міряти, господарювати на ній.
Проспала Десна вранішню зорю. Прокинулась — а молодшого брата вже немає. Прибігла до батька:
— Благословіть, тату!
Лиман благословив дочку, а потім каже:
— Дніпро першим від мене благословення взяв, але якщо випередиш його і першою землю мою зміряєш — пануватимеш на ній по праву.
Побігла Десна за братом, а попереду себе сокола пустила, щоб він дорогу їй показував. Але як не намагалась, усе одно випередити Дніпра не змогла. Раптом побачила Десна братів слід: «Якщо не випереджу його, то разом із ним отримаю батьківську спадщину».
Ступила Десна у слід Дніпра — і вмить обидва стали ріками, потекли разом. Це батько вирішив примирити дітей своїх.
Проте Дніпро з тих пір усе одно вважається головною річкою Вкраїни. Як розрізнити, де вода сестри, а де брата? Просто — в Десні вода світліша, а в Дніпрі темнувата.
Про річку Стуну
Під Києвом жив змій, і жителі міста Києва по черзі повинні були давати дітей на обід тому змієві.
От прийшла черга Київського князя, щоб він дав свою дочку. Він нічого не зміг зробити і віддав свою дочку. Але змій її не з’їв, бо вона була красива і сподобалась йому.
Вона ж дізналась, як можна вбити цього змія, написала листа, прив’язала до голуба і відправила в Київ. У Києві ковалі Дем’ян і Кузьма. Викували вони великого плуга, запрягли у той плуг змія і почали орати. Під час оранки плуг викидав такі великі скиби, що перетворював їх на вали. Звідси і пішла назва Змієві Вали.
Змій дійшов до Трипілля, страшенно втомився, і почав пити воду з річки. Залишився струмок, який став називатися Стугна, через те, що змій напився води і здихав стогнучи.
Літературна обробка Микола Зінчука
Про Івана та Марію
Дуже давно жив в дрімучому лісі Лісовик. Кривоногий, з копитцями, вухатий і дуже скуйовджений. Так вважали люди. Сам же лісовик говорив, що він тому кошлатий, що в перукарях у нього були всякі деревні колючки, крізь які він постійно в лісі продирався. Ну так от, жив собі Лісовик. Жив по-своєму, горював по-своєму і радів теж по-своєму. Самотності він не боявся, друзів не мав, що таке любов не знав, з суперниками бився, гнав їх з лісу. Так би воно і йшло надалі, але раптом Лісовик закохався.
Побачив якось по весні під кущиком глазастенькую жовтеньку фиалочку - Марійку і пропав мужик з усіма своїми кучерями, що не причесати, і копитцями. Влаштувався поряд, витріщається і зітхає, зітхає, ну прямо як хворий. Це він сміливості набирався. Фіалочка стоїть собі, цвіте, красується, на Лісовика навіть не дивиться.
Розстроївся Лісовик, візьми та і брязни: "Я тобою зачарований, життя без тебе не в радість, виходь за мене заміж". Фиалочка подивилася на Лісовика і відвернулася.
Лісовик думає: чим би її здивувати, і давай хвалитися: "Я те можу, це можу, хочеш усі зірки в шапку зберу?"
Фіалочка Марійка знову подивилася на скуйовдженого прихильника і сказала: "Навіщо мені зірки в шапці? Нехай на небі живуть, мені з моїм судженим на лісові доріжки світять. Івана люблю, з ним жити буду, а не з тобою". Це вона для фіолетового Івана, що цвіте поруч, так говорила.
Прийшов час, одружилися дві фіалки, жовтенька і фіолетова, і зажили разом одним домком, однією квіткою. У квітці том жовті пелюстки - Марійкака, а фіолетові - Іванко. І не стало в лісі ні Марійки, ні Іванка окремо, а є єдина лісова квітка Іван-та-Марія. А Лісовик досі в лісі хитається, горює і усім скаржиться.
Про березу та тополю
Одружився хлопець на красуні, яку любив усім серцем, і жив з нею щасливо, а мати невістку зненавиділа і поклала щоб то не було зжити її зі світу. Ось зазвала вона раз до себе молодих на пригощання і налила їм в чарки зелена вина, тільки ніхто не помітив, що з різних глеків наливала: синові - вина чистого, а молодій дружині - із злим зіллям отруйним. Але у молодих було в звичаї мінятися чарками - ось вони і почали один одного пригощати. Усе в житті навпіл вони ділили - розділили і смерть.
Рвала матір на собі волосся, а пізно. Залишилося їй тільки поховати їх чимдалі один від одного: сина перед церквою, а невістку позаду церкви. У ту ж ніч виросла з могили чоловіка тополя, а з могили дружини берізка виросла, і сплелися вони гілками, та так, що не розрубати, не розірвати. Хотіла матір зрубати дерева, та люди не дали. А береза та тополя в тому селі і по сю пору ростуть.
Про волошки
Давно це було.
Жив на світі дід Василько; була в нього онучка. Якось пішла онучка на тік і знайшла там якесь зернятко; прибігла до діда й каже: «Дідусю, що се за зерно?» .
— «Ось що, дівчинко: посій його, нехай виросте, — тоді й побачимо, що воно за зерно».
Онучка посіяла й стала поливати. Із зернятка виросли квіти. Тоді вона зрізала їх, зв'язала в пучечок і поклала за образи. Довго вони там лежали, поки, нарешті, зовсім усохли.
Якось онучка взяла цей пучечок, понюхала: добре пахне. Понесла дідові; понюхав він і каже: «Яке добре, пахуче!».
— «Як же квіти ці звуться?» — запитала онучка. Саме в цей час діда покликала баба: «Васильку!».
А онучка вирішила, що це квіти так звуться — васильками, й каже: «Так це васильки? Дідусю, давай назвемо їх васильками!» .
З того часу й дізнались люди про васильки.
Про те, чому в морі вода солона
Багато років тому назад жили два брати. Молодший — бідний, а старший — багатий. Померли їхні батько й мати. Тоді менший брат став жити іще гірше. Старший брат забрав собі всю батьківську спадщину. Меншому братові не лишилось нічого. Жив він із дружиною у великих злиднях. Якось у молодшого брата не стало чого їсти, і вирішив він піти до старшого, щоб той допоміг йому. Старший брат відмовився допомогти. Тоді менший брат пішов ловити рибу, щоб зварити юшку. Того дня риба не ловилась. Йде він додому з порожніми руками, похнюпивши голову. І раптом бачить — на дорозі лежать жорна. Підняв він ці жорна і поніс додому. А вдома жінка питає:
— Чи добрий був улов? Чи багато риби приніс?
— Ні, жінко, нема риби. От приніс тобі жорна.
Поклав він жорна долі та з досади і штовхнув їх ногою. А жорна раптом закрутилися і почали молоти. Дивляться, а з-під жорен сіль сиплеться. Мололи вони все швидше і швидше, солі ставало більше і більше. Зраділи чоловік із жінкою. Потім менший брат став думати, куди подіти сіль і як йому зупинити жорна. Нарешті додумався: перевернув жорна, і лише тоді вони зупинилися. Після цього жили вони добре. Мололи сіль і продавали, що давало їм змогу жити в достатку.
Старший брат дізнався про це, прийшов до меншого та й каже:
— Дай, брате, мені в позику жорна.
Дуже не хотілося молодшому братові давати жорна старшому братові, але віддав. Старший брат приніс додому жорна і штовхнув їх ногою. Жорна почали молоти. Менший брат не встиг розповісти старшому, як вони зупиняються. Жорна мололи-мололи сіль і намололи таку купу, яка дійшла до стелі. Стіни затріщали. Злякався старший брат, що розвалиться хата, взяв він жорна і виштовхнув з хати. Вони покотилися з гори прямо в море та й потонули. От і до цього часу на дні моря крутяться жорна та все мелють і мелють сіль.
Про Калину
Дівчина Калина збирала у лісі ягоди і раптом побачила, що вороги - татари йдуть до села. Побігла вона у село і попередила односельців. Сміливо кинулись до бою козаки, але в багато разів більше було ворогів - спалили село, а Калину - дівчину-красуню у полон взяли. За те, що оповістила село, відтяли їй голову, і виріс на тому місці чудо-кущ, що за ім'ям дівчини Калиною нарекли. Люблять і пам'ятають люди Калину, а калина стала своєрідною пам'яткою про рідну землю, оберегом українців.
Про Синевир
У давні часи ці гори належали багатому графу, а верховинці тяжко працювали на нього: випасали графських овець і корів, рубали ліс, косили траву. У графа була красуня донька Синь. Дівчину звали так тому, що в очах її здавалося, була відображена вся синява бездонного карпатського неба.
Одного разу багач вирішив перевірити, як його наймити-лісоруби працюють у горах. Синь попросила батька взяти її з собою. Поки граф перевіряв роботу лісорубів, дочка пішла на галявину збирати квіти.
Раптом до неї долинули чарівні переливи сопілки, і дівчина пішла на ці звуки. На поляні, де паслися вівці, вона побачила юнака, котрий до самозабуття грав на сопілці.
Помітивши дівчину, юнак перестав грати.
-Хто ти? – здивовано запитав він.
-Я Синь. Ці ліси і гори належать моєму батькові. А ти хто?
-Я Вир, чабан графа.
Дівчина попросила його заграти ще і, в лісі довго лунали дивовижні мелодії. Під вечір дівчина попрощалася з Виром, пообіцявши навідати його незабаром. Через деякий час граф знову приїхав у ці місця, і Синь зустрілася з Виром. Усе було, як і першого разу. Молоді люди покохали один одного і стали потай зустрічатися. Та злі заздрісники донесли графові, що його дочка кохає простого чабана.
Граф зборонив доньці зустрічатися з Виром. Та хіба знайдуться сили, які б перемогли кохання? Не зупинили Синь заборони батька, не злякали Вира погрози графа. І тоді граф наказав убити чабана. Якось сидів Вир на лісовій галявині і грав на сопілці, чекаючи кохану.
Графські слуги підкралися і зіштовхнули на нього з високої гори величезний камінь.
Дізнавшись про страшну звістку, Синь побігла через гори і ліси до місця загибелі коханого.
Обняла дівчина величезний камінь-могилу і гірко заплакала. Дівочі сльози лилися й лилися, поки не затопили всю галявину і саму Синь, утворивши озеро, яке люди назвали Синевир. Вода в озері синя як небо над Карпатами, як очі Сині, а острівець посередині – це вершок каменя, могила Сині і Вира.
Про підсніжник
Колись дуже давно в одній багатій родині народилася дівчина. Вона була така гарна і ніжна, що не можна було не милуватися нею. Коли ж вона підросла. До неї почали свататися гарні хлопці. Але дівчина всім відмовляла. Батькові набридло вибачатися перед багатими і шляхетними женихами. І він вирішив сам вибрати для неї чоловіка. Вибрав і примусив її вийти за нього заміж.
Це був холодний і злий чоловік, від погляду якого в’янули квіти. А тим часом його дружина-красуня покохала молодшого брати свого чоловіка – щирого і гарного парубка. І юнак теж покохав її. Він грів їй на сопілці прекрасних пісень. Коли їхні погляди зустрічались – навіть птахи замовкали. Старший брат це помітив, дуже розгнівався на молодшого брата, а молоду дружину пообіцяв замкнути в темному підземеллі.
Але парубок і красуня не злякались злого старшого брата. Кохання підказало, що їм робити. І вони втекли в гори, на квітучі полонини. Старший брат кинувся навздогін. Закохані сховалися в заростях. Вони дивилися одне на одного палкими поглядами, що дівчина розтанула і стала сльозою-краплиною, а хлопець - теплим вітром. Але злому старшому братові цього було замало. Він закутав краплину в снігову кригу, щоб розлучити її з вітром навіки.
Але не так сталося, як гадалося. Щовесни теплий вітер прилітає до своєї коханої і допомагає теплим подихом пробити холодну міць, і вона з’являється на світ ніжною і гарною квіткою – під сніжником. Біла тендітна квіточка з пониклою вниз голівкою у вічному смутку за своїм коханням, проте нескорена, вірна і сильна в своєму коханні.
Про нестриманість
Багато років тому на світі жив хлопець, який був дуже нестриманий. Одного разу його батько подарував йому подарунок, на який покладав великі надії. Це був мішок із гвіздками. Сину потрібно було забивати у паркан один гвіздок тоді, коли проявлявся його нестриманий характер. У перші дні хлопець дуже багато часу проводив біля паркану, в який потрібно було забивати гвіздки. Кількість забитих гвіздків зменшилась уже через неділю. Через деякий час хлопець зрозумів, що краще він буде менше злитися, тоді йому не прийдеться вбивати гвіздки. Нарешті деякий час хлопець навчився тримати себе в руках, і в паркані перестали з’являтися гвіздки. Батько був першим, хто дізнався про зміни сина. Вислухавши його, він дав йому ще одну пораду. Її суть була в тому, щоб поступово витягати забиті в гніві гвіздки із паркану всякий раз, коли йому вдасться знову стриматися. Згодом на паркані уже не було ні одного гвіздка. Тоді, взявши сина за руку, батько підвів його до паркану:
– Подивися на те, що ти зробив, на ту кількість отворів, які ти залишив. Таким, як до цього, він уже ніколи не буде. Слово, сказане нами зі злістю і гнівом, залишає гіркий слід в душі людини. І тоді не важливо, чи будеш вибачатись, падаючи на коліна, шрам залишиться назавжди. Все що стається, залишається у нашому житті назавжди.
Про істину
Боги вирішили створити світ, вони створювали зорі, сонце, місяць, моря, гори, квіти. Потім вони створювали людину. Й нарешті вони створили істину.
Задумалися боги: куди сховати істину, щоб людина її знайшла не відразу. Їм хотілося, щоб людина шукала істину якомога довше.
«Давайте сховаємо її на найвищій гірській вершині», — сказав один.
«Дайте сховаємо її на найдальшій зірці», — сказав другий.
«Давайте сховаємо її в морській глибині».
«Давайте сховаємо її на зворотній стороні місяця».
Нарешті, найдревніший і наймудріший бог сказав: «Ні, ми сховаємо її в серці людини. Вона буде шукати істину по всьому Всесвіту, не підозрюючи, що носить її в собі».
Отже, шукайте істину в собі. Вчіться, працюйте, намагайтеся пізнати себе й ви зможете тримати своє життя у надійних руках.