Дошкільне містечко

Ворона і її діти

Ворона підгодувала троє молодих воронят, що ще не могли самі літати, та й гадає собі: «Ану, я їх випробую, котре з них найсправедливіше». Каже она до них так:

— Діти, ми на цім дереві не утримаємося, бо завтра се дерево хоче господар зрубати; сьогодні його призначив до зрубання, тому я вас мусю попереносити на друге місце, он там за ту широку ріку.

Діти кажуть:

— Най буде.

Ворона бере в лаби найстаре вороня і несе. Серед води питає:

— Синку, ци будеш ти так мене годувати на старі літа, як я тебе? Ци будеш ня,— каже,— так годувати і переносити, де треба, як я тебе переносю?

А воронятко каже:

— Ой, чому ні! Буду, мамко!

А ворона пустила його до ріки і вернулася по друге та й так само пустила його до ріки, бо і то так обіцяло, як перше, а она знає, що то мудрація. Вертається та ворона за третім і питається і цего так, як тих двох, що вже потопилися. Але це третє каже:

— Ненько, я не можу вам це обіцяти, бо і я буду мати тогди такі самі діти, як ви, і мусю їх так годувати, як ви нас годуєте, то їх опустити не можу і вам цього не обіцяю.

Тогди ворона сказала.

— То ж ти — вірна моя дитина, ти правду сказала, то я тебе перенесу і догодую. А тих двох я потопила, бо були брехливі, бо обіцяли, що будуть мене так на старість годувати, як я вас годую.

Вовк під вікном

Голодний вовк шукав собі здобичі. Забрів у село, куди не поткнеться — скрізь ворота заперті і собаки дуже злі. Вовк з досади підійшов до крайньої хати, став біля вікна і слуха. На цю пору в хаті дитина репетувала і вередувала. Мати сиділа біля неї, забавляла її. Скільки вона не панькалася з нею, нічого не могла заподіять, дитина не переставала плакать. Баба тоді почала дитину лякать, щоб вона од страху утихомирилась:

— Цить, не плач, а то зараз оддам вовкові. Зараз замовчи! Вовк, возьми Гришу, іди, на, возьми його!

Вовк зрадів, уже налагодивсь був їсти дитину, думав, що баба подасть йому у вікно. Дитина злякалась, замовкла, тільки зрідка схлипувала, а баба почала його утішать:

— Гриша — умничок, він не буде плакать, я його не оддам вовкові. Ми вовка прогоним. Іди геть, вовк! Гриша плакать не буде. Іч який, він хоче Гришу з'їсти. Тікай, вовк, од нас, а то як візьму кочергу, так всю голову розщавлю!

Вовк злякавсь, побіг од хати і дума собі:

— Нема тепер в світі правди; кажуть, що люди розумні, а ніколи не роблять того, що кажуть. Кажуть одно, а роблять, навпаки, зовсім інше.

Заєць і жаба

Набридло зайцеві погане його життя, чоловік кривдить, орел хапа, і сова навіть дере. От і дума собі заєць. «Я найслабший від усіх тварин, усього боюся, піду краще утоплюся!»

От іде він до річки та скаче берегом, шукає, де б то краще скочити у воду. Коли це жаба — плиг у воду!

«Еге,— думає тоді заєць,— не буду я топитись, бо є ще такі на світі, що й мене бояться».

Так і остався заєць живий.

Скільки в небі зірок

В одного попа були великі маєтки, і часто хвалився, що краще від нього ніхто не живе, бо він ніякої жури не має.

Дочувся про це цар і дуже розсердився, що як-то може бути, що піп не має ніякої жури, а цар має.

Написав цар попові листа і дав йому дві загадки, а саме, щоб піп полічив, скільки в небі зірок і щоб написав цареві, де є середина світу.

І дав попові термін, щоб він це зробив на протязі чотирьох днів. А якщо це піп не зробить, то здійме йому голову з плеч.

Прочитавши листа, піп дуже зажурився.

Довідався про це один циган і прийшов до попа і сказав попові, що якщо піп дасть йому корову, то він піде замість нього до царя. Нехай йому цар зніме голову, якщо не відповість на загадки.

— Я тобі дам і три корови, якщо ти підеш замість мене до царя,— сказав піп.

Тоді циган помився, поголився, одягнувся у понову рясу, сів на коня і помчав до царя.

— От я і приїхав до вас, славний царю, із своїми відповідями на ваші загадки,— каже циган цареві.

Тепер цар питає:

— Ну, ци полічив ти, скільки в небі зірок?

— Полічив,— відповідає циган.

— Ну, то скільки ж у небі зірок? — питає цар.

— Точно стільки, скільки на цьому коневі волосин,— відповідає циган.— Якщо не вірите, славний царю, то і ви полічіть,— додав циган.

Бачить цар, що загадка вирішена, і не знав, що на це казати. Потім запитав другу загадку.

— А де середина світу?

Циган покрутився і на одному місці стукнув паличкою на землю і каже:

— Якраз тут і є середина світу. Якщо не вірите, славний царю, то і ви поміряйте.

Не знав цар, що на це циганові відповісти, і відпустив його додому.

Приходить циган до попа і розповів, як було. І подарував піп циганові три корови та ще й окремо дав йому триста золотих грішми.

— Оце тобі, цигане, за те, що ти врятував мене від смерті,— сказав на прощання циганові піп.

Калинова сопілка 

Був собі дід да баба. У діда дочка, і в баби дочка. От і пішли вони в гай по ягоди. Так дідова збирає да й збира, да й назбирала повну миску, а бабина візьме ягідку, то і з'їсть. От і каже дідова:

— Ходімо, сестро, додому, поділимось.

От ідуть да йдуть шляхом, а бабина говорить:

— Ляжмо, сестро, відпочиньмо.

Полягали, дідова, втомившись, заснула, а бабина взяла ніж да й устромила їй у серце, да викопала ямку, да й поховала її. А сама пішла додому да й каже:

— Дивіться, скільки я ягід назбирала. А дід і пита:

— Де ж ти мою дочку діла?

— Іде ззаду.

Коли ж ідуть чумаки да й кажуть:

— Станьмо, братця, от тут одпочинем.

Да й стали. Глянуть — над шляхом могила, а на могилі така гарна калина виросла! Вони вирізали з тії калини сопілку, да й став один чумак грає, а сопілка говорить:

Ой помалу-малу, чумаченьку, грай,

Да не врази мого ти серденька вкрай!

Мене сестриця з світу згубила —

Ніж у серденько да й устромила.

А другі кажуть:

— Щось воно, братця, значить, що калинова сопілка так промовляє.

От прийшли вони в село да й натрапили якраз на того діда:

— Пусти нас, діду, переночувать, ми тобі скажемо пригоду.

Він їх і пустив. Тільки вони увійшли у хату, зараз один сів на лаві, а другий став біля його да й каже:

— А ну, брате, вийми сопілку да заграй!

Той вийняв. Сопілка і говорить:

Ой помалу малу, чумаченьку, грай,

Да не врази мого ти серденька вкрай!

Мене сестриця з світу згубила —

Ніж у серденько да й устромила.

Тоді дід каже:

— Що воно за сопілка, що вона так гарно грає, що аж мені плакати хочеться! А ке, я заграю!

Він йому й дав. А та сопілка говорить:

Ой помалу-малу, мій таточку, грай,

Да не врази мого ти серденька вкрай!

Мене сестриця з світу згубила —

Ніж у серденько да й устромила.

А баба, сидя на печі:

— А ке, лиш сюди, старий, і я заграю!

Він їй подав, вона стала грать,— сопілка й говорить:

Ой помалу-малу, матусенько, грай,

Да не врази мого ти серденька вкрай!

Мене сестриця з світу згубила —

Ніж у серденько да й устромила.

А бабина дочка сиділа на печі у самому куточку. І злякалась, що дізнаються. А дід і каже:

— А подай їй, щоб заграла!

От вона взяла, аж сопілка й їй одказує:

Ой помалу-малу, душогубко, грай,

Да не врази мого ти серденька вкрай!

Ти ж мене, сестро, з світу згубила —

Ніж у серденько да й устромила!

Тоді-то вже всі дізналися, що воно є. По дідовій дочці обід поставили, а бабину прив'язали до кінського хвоста да й рознесли по полю.

Я – сам!

Шотландська народна казка

Жив колись хлопчик, на ім’я Персі. Як і всі діти, малюк дуже не любив рано лягати спати. Не зважаючи на прохання мами, непослух довго сидів біля грубки й дивився на грайливі вогники, або спостерігав за тінню від свічки. Щоразу, після матусиної вечірньої казочки, Персі починав вередувати: – Можна я ще трошки побавлюся? Будь ласка…

– Гаразд, – розгнівалася одного разу ненька, – я йду спати, а ти сиди тут сам!

Жінка зачинила двері й малий залишився один біля багаття. Спершу хлопчик пустував і насолоджувався свободою, але коли багаття почало згасати, малюку стало не на жарт моторошно.

Персі не знав, що в їхній домівці, як і в кожній оселі, мешкає маленький домовичок. Щоночі крихітка спускається з горища чи вилазить із шафи й допомагає господарям у домашніх справах: миє посуд, чистить килими й складає розкидані іграшки неслухняних дітей.

Щовечора мама хлопчика залишала помічнику мисочку вершків на підвіконні за шторою, і майже завжди знаходила її порожньою де-небудь під стільцем чи біля грубки.

Отож, коли неслухняний синочок залишився сам у кімнаті, несподівано почув незвичайний шурхіт, який долинав із димаря. За мить на підлогу з грубки викотився кудлатий клубок.

– Ачхи! – голосно озвався незнайомець і закліпав на хлопчика здивованими оченятами.

– Ти хто? – насторожився Персі.

– Сам! – простягнув брудну долоньку домовик. – А ти?

– Я-сам! – вирішив пожартувати кмітливий хлопчик.

– Лови мене! – несподівано вигукнув гість і пострибав на одній ніжці.

Бешкетники зчинили такий гармидер, що за мить матуся б не впізнала власного дому.

Кумедний незнайомець був такий спритний, що з легкістю переміщався зі столу на диван, мов кішка. Персі не міг відвести від нього очей!

Набігавшись, пустуни сіли біля грубки відпочити. Хлопчик поворушив палицею багаття, й раптом одна вуглинка випала просто домовичку на ногу.

– Ой-ой-ой! – заверещав малий. – Боляче! Допоможіть!

І тут із димаря почувся страшний хриплий голос:

– Хто тебе образив, синочку?

На перший поклик своєї дитини примчала зла мати-фея.

– Я-сам! – ображено вигукнув домовичок.

– Навіщо ж турбуєш мене даремно, якщо сам? – ще більше розгнівалася жінка й висунула з димаря кістляву руку, щоб забрати малюка додому.

Персі, неймовірно злякавшись, мерщій побіг до своєї кімнати й сховався під ковдру.

Наступного ранку матуся хлопчика побачила, що мисочка зі сметаною залишилася повною. Відтоді домовик більше не приходив прибирати в кімнатах, зате неслухняний синочок щовечора лягав спати вчасно.

Як лисиця назбирала риби

Трапилося це взимку, коли земля під снігом спочивала, а дерева споглядали новорічні сни. рапилося це взимку, коли земля під снігом спочивала, а дерева споглядали новорічні сни. 

Якось лисичка шукала, чим би поласувати, та прийшла до річки. Дивиться: а там рибалки біля ополонок сидять. Хитрунка заховалася за корчем та й чекає. Зловлять селяни лускату, викинуть її на берег, а лисичка все підбирає та під сухим пнем ховає. 

Назбирала руденька стільки риби, що й не знає, як додому донести.

 

Поміркувала лисичка й чимдуж побігла до сусіднього села. Знайшла пишнохвоста там декілька дошок, зробила з них санчата, в які й поскидала всю рибку. 

Везе лисиця здобич, аж назустріч їй вовк. 

 

– Що, сестричко, везеш? – поцікавився сіроманець. 

– Рибку, – відповіла руденька. 

– А мене підвезеш? 

– Залюбки, проте санчата поганенькі – не витримають. 

– Я лише одну лапу покладу, – просив бідолашний. 

 

Погодилася лисичка. Їдуть вони, їдуть, а вовкові незручно, от він непомітно другу лапу на санчата поклав. А лисичка не бачить, що сіроманець хитрує, та все тягне. Невдовзі вовк зовсім знахабнів – увесь на дошки влігся… Аж раптом – хрусь! 

– Що там? – не озираючись, питає лисичка. 

– Та то в мене кісточки хрустять, – збрехав вовк. 

Незабаром знову щось тріснуло – й сани розсипались. Рибка вся на землю й випала, а вовк скочив на лапи – й тікати. 

Розсердилась на нього лисичка, проте нічого не вдіє: до нори ще далеко. Полагодила вона сани, зібрала всю рибу та повезла додому. 

Як буря поміняла вивіски

Колись давно зима була дуже лютою, випадало багато снігу, й могутній вітер зносив усе на своєму шляху... А в одному містечку й узагалі сталася кумедна історія.

Це було дуже красивий населений пункт. Над кожною крамницею, театром, перукарнею, школою висіла яскраво розмальована вивіска. Отож, прогулюючись вулицями, можна було отримати неабияке задоволення.

Над бакалійною крамницею красувалася вивіска, на якій зображалися шоколадні тістечка та духмяний хліб із золотою скоринкою. Ноги самі крокували до цього закладу.

Із театральної вивіски привітно всміхалися актори, вдягнені в яскраве маскарадне вбрання. 

– Любі друзі! Завітайте в гості! – запрошували вони жестами.

Над крамницею, де продавалася риба, висіла табличка з двома кумедними форелями, що виконували якийсь енергійний танець.

Ось так можна було просто погуляти містом і покращити собі настрій!

Аж ось одного разу взимку здійнялася страшна хурделиця. Погода, напевно, вирішила пожартувати з мешканців міста, а особливо з його гостей. Річ у тім, що коли не знаєш місцевості, то можна поглянути на вивіску й точно дізнатися, куди потрібно йти. Вітер же втнув ось що. Підхопивши дощечку з написом «Корчма» та переніс її на театр. Звідти ж пустун перечепив назву на школу, а з останньої – на шинок. Табличку над перукарнею із зображенням ножиців і леза повісив на будинок одного пана, в якого була дуже сварлива дружина.

Місцеві мешканці жартували:

– Вітер точно мав якийсь намір, міняючи вивіски. Недарма ж пустун натякнув на гнівну вдачу панянки!

Такого наробила буря! Вранці діти йшли до школи, а опинилися… в шинку! Хто вирішив відвідати театр, завітав до навчального закладу. А в гостей міста відпочинок точно вдався: вони блукали вулицями, не здогадуючись, де можна пообідати.

Добре, що тепер таких завірюх не буває, та й вивіски прикріплені значно надійніше. А втім, якщо колись розпочнеться така хурделиця, то краще сидіти вдома, бо все одно навряд чи вдасться відвідати те місце, яке хотілося.

Ганс  Хрістіан  Андерсен 

Словничок

Хурделиця – завірюха.

Корчма – заклад, де продавалися спиртні напої.

Лихе слово не забувається

Болгарська народна казка

Жили собі в лісовій печері маленькі ведмежата з мамою. Якось неподалік того місця один чоловік рубав дрова й помітив, як із кущів вилізло клишоноге та зачепилося за колючу гілку малини. Шкода стало лісорубові бурого малюка, тому взяв на руки й відніс до печери. 

Ведмедиця подякувала за доброту та запропонувала: 

– Хочеш, станемо друзями? 

Чоловік погодився, хоча й боявся хижачки. А згодом звик до неї, і потоваришували по-справжньому. Щоразу, як приходив до лісу, ведмедиця допомагала складати на віз дрова, а тоді домовлялися знову зустрітися біля печери, щоб посмакувати гостинці, які приготували одне одному, та по-приятельськи побесідувати. 

А якось чоловік сказав ведмедиці: 

– Добра з тебе товаришка, всім подобаєшся, та серцем відчуваю: маєш у вдачі щось лихе. 

Лісоруб навіть не подумав, що образить ведмедицю. А бурій так боляче стало, що попросила: 

– З усієї сили вдар мене сокирою по лапі, інакше з’їм! 

Чоловік розгубився та почав пояснювати приятельці: 

– Я не може заподіяти тобі болю! 

А бура знову своє: 

– Не вдариш – з’їм! 

Бачить чоловік, що ведмедиця, не поступиться. 

Засмучені розійшлися вони, домовившись, що, як і завжди, побачаться біля печери. Скільки не приходив лісоруб, та подруги більше не зустрічав. 

Минуло багато часу, чоловік уже й забув про клишоногу. Коли це випадково побачив її в лісі. 

– Здрастуй, ведмедице! – радісно помахав рукою селянин. 

– Здрастуй! – впізнала приятеля подруга й люб’язно допомогла скласти на віз дрова. 

Лісоруб подякував і хотів їхати, коли це бура й каже: 

– Товаришу, поглянь на мою лапу. Чи знайдеш ушкоджене сокирою місце? 

– Ото диво! – вигукнув чоловік. – Ніколи не сказав би, що тут була рана! А я добре пам’ятаю той день, наче все було вчора: дуже хвилювався, що можеш загинути. 

– Болюча рана загоїлася, я і сама про неї забула, а те, що ти сказав, пам’ятаю і досі… 

Ось так і розійшлися друзі – кожен своєю дорогою. А все могло бути інакше…

Півень та собака

Колись давно жили собі дідусь і бабуся – бідні-пребідні.Тільки й добра в них було – що півень та собака, проте і їх вони погано годували. От пес і каже якось голосистому:

– Півнику-братику, ходімо жити в ліс, бо тут нас зовсім не шанують.

– Правду кажеш, – похнюпився пернатий, – думаю, гірше ніде не буде.

Зібралися друзі й подалися світ за очі. Ходили весь день, а коли почало сутеніти, вирішили зупинитися десь на нічліг. Знайшли крислате дерево з великим дуплом, заховалися в ньому й заснули.

Уранці, щойно сонечко визирнуло з-за обрію, півень загорланив на весь ліс:

– Ку-ку-рі-ку!

Почула солодкий голосок лисиця, що мешкала поруч, і захотілося рудій курятиною поласувати. Підійшла хитрунка до дерева й нумо розхвалювати співака:

– Який красень! – стуливши лапки й заплющивши очі, заговорила лисичка. – Такого птаха ще ніколи не бачила: пір’ячко аж вилискує, гребінь вогнем горить, а голос, мов дзвіночок! Спускайся до мене, красунчику!

– Навіщо? – здивувався пернатий. – Маєш якусь справу?

– Хочу запросити на новосілля. Стільки смакоти налаштувала: і пшонце, й горох, і пшеничка є!

– Добре, – погодився півник, – тільки не сам прийду, а з вірним товаришем.

«Ох, як мені пощастило! – подумала руда. – Замість одного півня буде два».

– А де ж твій друг? – поцікавилася хитрунка. – Хочу і його запросити!

– Ще дрімає тут у дуплі, – відповів півник.

Лисиця кинулася до схованки, а пес як загарчить – руда тільки хвостом у кущах завиляла. Більше вона друзів не займала.

Ушинський К. Д.

Безглузді поради

Італійська народна казка

Якось один селянин разом із сином вирушив у справах до міста. Чоловік сів на віслюка, а хлопчик покрокував поруч. Мандрівники не встигли дістатися сусідньої вулиці, як почули осудливі вигуки:

 

– Який жорстокий батько!

 

– Хіба не соромно? Сам верхи їде, а дитина пішки йде!

 

Селянин знітився, почервонів і винувато звернувся до малюка:

 

– Синку, не хочу, щоб мене засуджували. Залазь на хвостатого!

 

Менше ніж за годину мандрівники зустріли кількох перехожих.

 

– Оце так! Дорослий хлопець, наче пан, розсівся на віслюкові, а батько ноги збиває! – обурилась огрядна жінка.

 

– Ех, ледацюго! – підтримав її супутник.

 

Чоловік розгублено почухав потилицю:

 

– Синку, рушаймо пішки. Може, тоді ніхто до нас не чіплятиметься…

 

Так і вчинили. Невдовзі подорожні дісталися поля.Сіячі, які саме обідали, привітали мандрівників дружним реготом:

 

– Мабуть, вам забракло розуму! Це ж треба: мати віслюка, а ходити пішки!

 

– Що ж робити, дитино? – в розпачі вигукнув батько. – Знову нас засудили. А що як удвох сісти на хвостатого?

 

Похваливши себе за гарну ідею, селянин заліз на тварину й допоміг хлопчику. Незабаром вершники виїхали на торговий шлях. Перехожі повсякчас звертали на них увагу.

 

– Бідолашний віслюк ледве тягне хазяїв, – хитали головами одні.

 

– Які безжальні господарі! Невже не шкода тварини? – обурювались інші.

 

Засмучений чоловік сів на узбіччя, зітхаючи:

 

– Ох, синку, що б не зробили – за все дорікають. Якщо люди так переймаються через віслюка, доведеться його нести.

 

Розумники взяли дві палиці, просунули під черевом хвостатого й почали зв’язувати мотузкою. Тим часом довкола зібрався чималий натовп із допитливих перехожих.

 

– Що майструєте? – поцікавився сивобородий дід.

 

– Ноші для тварини, – пояснив селянин.

 

– Ха-ха-ха, – почулося звідусіль. – Що за вигадки?! Розумні люди самі на віслюках їздять!

 

Пореготавши, натовп розійшовся, а розгублені мандрівники ще довго стояли посеред дороги. Хвостатий скуб травичку, покірно чекаючи, що ж буде далі, а поруч лежали недороблені ноші.

 

Батько пригорнув сина й гірко всміхнувся:

– Ех, дитино, нас сьогодні добре провчили. Даремно намагалися догодити всім, тому і стали посміховиськом.

Лисиця, черепаха та кліщ

 

Казахська народна казка

Якось лисиця, черепаха та кліщ побачили повнісінький мішок проса. Довго думали, що з тією знахідкою робити, й вирішили посіяти, а врожай поділити.

Друзі вибрали найкраще місце біля річки та гуртом узялися до роботи: черепаха орала, лисичка розпушувала хвостиком землю, а кліщеві дісталося найвідповідальніше завдання – сіяти.

Наприкінці літа просо достигло. Зрадівши довгоочікуваному врожаю, черепаха та кліщ скосили колосся, намолотили купу зерна й покликали лисичку.

 

– Як же ділитимемо просо? – бідкалася рудобока. – Адже його на всіх не вистачить. Пропоную влаштувати перегони! Тому, хто добіжить до проса першим, дістанеться весь урожай.

 

– Гаразд, – погодилися черепаха та кліщ.

 

Усі троє рушили з означеного місця одночасно. Черепаха не встигла й кількох кроків ступити, як лисичка вже стояла біля купи зерна. Добігла рудобока до фінішу та вирішила перепочити. Щойно намірилася сісти, аж почула обурений голос.

 

– Хочеш мене розчавити?! – кричав кліщ, уп’явшись у лисиччин хвіст.

 

– Як це ти зумів дістатися сюди раніше? – здивувалася хитрунка.

 

– Уже стомився на вас чекати, – відповів той, позіхаючи, – ледь не заснув від нудьги.

 

– Мене обігнала якась комаха?! Це неможливо! – наполягала на своєму лисичка.

 

Зчинили лисиця та кліщ сварку, аж тут і черепаха нагодилася.

– Ой, лихо, – зітхала вона. – Дорогою сюди зустріла двох вершників із хортами. Розпитували, чи не знаю, де ховається лисиця. Я, звісно, не зізналася, та, здається, вони йдуть слідом і ось-ось будуть тут.

 

– Друзі, будь ласка, не видавайте мене! – тремтячим голосом попросила лисиця. – А просо поділіть між собою!

І лисичка чкурнула в гущавину лісу. Тільки курява за нею здійнялася.

Словничок

Хорт – мисливський собака.

Курява здійнялася – так кажуть, коли хтось швидко втік.

Пухкенький млинець 

Німецька народна казка

Жили-поживали три бабусі. Якось їм дуже захотілося поласувати пухкеньким млинцем. Отож вирішили спекти. Одна бабуся принесла яйце, друга – молоко, а третя – борошно й олію. Господині швиденько замісили тісто й поставили в розжарену пічку. Коли млинець став пухкеньким і рум’яним, то несподівано потягнувся на пательні, звісився через край і – втік! Бабусі від подиву аж оторопіли. Швидко-швидко вузенькою стежиною млинець покотився до лісу. Коли це назустріч – зайчик.

 

– Гей! Пухкенький, ану, стій! – крикнув вухань. – Зараз тебе з’їм!

 

– Я від трьох бабусь утік, – усміхнувся рум’яний. – То невже від зайчика-побігайчика не наважуся?

 

І помчав далі. Не встиг далеко відкотитися, аж назустріч – вовк:

 

– Гей! Пухкенький, зачекай! Зараз тобою пообідаю!

 

– Я від трьох бабусь утік і від побігайчика! – весело крутнувся навколо сіроманця мандрівник. – То невже вовка-зубаня злякаюся?

 

І покотився. Аж ось на стежині коза мекає:

 

– Гей! Пухкенький, ану, стій! Хочу скуштувати тебе!

 

– Я від трьох бабусь утік, і від побігайчика, і від зубаня! – сміється-заливається рум’яний. – Невже від кози-дерези не сховаюся?

І, перестрибуючи пеньочки та горбочки, покотився далі. Раптом на дорогу вибіг кінь.

 

– Гей! Пухкенький, зупинися! – заіржав гривастий. – Зараз тебе з’їм!

 

– Я від трьох бабусь утік, і від побігайчика, і від зубаня, і від дерези! Невже від коня-топтуна не наважуся?

 

І покотився далі. Аж назустріч дикий кабан мчить і вищить:

 

– Ані руш із місця, пухкенький! Хочу тобою поласувати! 

 

– Я від трьох бабусь утік, і від побігайчика, і від зубаня, і від дерези, і від топтуна! – сміється веселун. – Невже від вепра-хрюкана не наважуся?

 

І помчав далі. Котиться мандрівник, навколо озирається. Аж назустріч – троє малюків. Бідолашні цілий день гриби збирали, потомилися та зголодніли.

 

– Млинчику, зачекай, будь ласка! У нас за цілий день крихти в роті не було!

І тоді пухкенький заскочив дітям у кошик і дозволив себе з’їсти.

Лисяча хатка 

Білоруська народна казка

Збудувала руденька хатинку й почала в ній жити, малюків ростити. Якось зібралася по травичку, щоб лисеняткам у ліжечка підстелити:

 

– Діточки мої любі, тихенько сидіть, двері нікому не відмикайте. Незабаром повернуся – травиці нарву, їжі принесу.

Щойно пишнохвоста з оселі, як прибіг вовк:

 

– Лисенята мої любі, двері відмикайте: ненька прийшла, молочка принесла, повні вушка росиці, повні лапки травиці.

 

– Це не матуся співає – не відчинимо. 

І не впустили малюки сіроманця. 

 

Тут і руденька повернулася:

– Діточки мої любі, двері відмикайте: ваша матуся прийшла, молочка принесла, повні вушка росиці, повні лапки травиці.

 

Упізнали лисенята неньку й упустили до хатинки. Пишнохвоста нагодувала малечу і знову збирається йти у справах:

– Дивіться ж, нікому не відчиняйте!

 

А ведмідь підслухав, як лисиця співала, і щойно та зникла за деревами, відразу підійшов:

 

– Діточки мої любі, двері відмикайте: ваша матуся прийшла, молочка принесла, повні вушка росиці, повні лапки травиці.

Лисенята, спросоння не розібравши, хто співає, відімкнули…

– Я вас з’їм! – забрів клишоногий до хатини.

Затремтіли маленькі, бурого благають:

 

– Не треба!

– Таки з’їм! – хоче лисенят схопити.

 

Крихітки мерщій від хижака – хто куди… Ловив, ловив ведмідь, стомився, сів на лаву відпочити. І не вгледів, як одне лисенятко вискочило надвір.

А руденька саме додому поверталася. Дитя матусю побачило і про все, що трапилося, розповіло.

 

– Стривай же, клишоногий! – розгнівалася лисиця.

 

Побігла руденька на поле й набрала повнісінький мішок гороху. Потім повернулася до хатини та почала його об стіну метати. Лисенята почули, здогадались, у чому справа, й давай ведмедя лякати:

 

– Дядечку, чи це не мисливці з рушниць стріляють? Куди ж ми подінемося?

Затремтів бурий, відчинив двері та як утече… Відтоді клишоногого в тому лісі не бачили.

Солдат-мандрівник 

Литовська народна казка

Сталася ця історія дуже давно. Повернувшись із війська, один солдат мандрував світом у пошуках нової служби.

Якось зустрів бабусю та поскаржився на долю. Уважно вислухавши, старенька порадила:

 

– За двома гігантськими горами стоїть скляний палац, де мешкає мудрий пан. Можливо, він візьме на роботу. 

Чоловік, не зволікаючи, вирушив у дорогу. Крокував цілий день, а коли почало сутеніти, зупинився на ночівлю під яблунею.

 

– Куди прямуєш, незнайомцю? – зашелестіло пожовклим листям дерево.

 

– До скляного палацу. Сподіваюся, господар візьме на роботу.

 

– Кажуть, що мудрець усе знає. Будь ласка, запитай, коли почнуть яблука родити. Бо якщо й наступного року не дам плодів, люди мене зрубають.

 

– Неодмінно виконаю прохання, – пообіцяв солдат.

 

Наступного дня подорожній наблизився до двох гір, таких високих і широких, що не перелізеш і не обійдеш. Вояк у розпачі звернувся до велетнів:

 

– Гори, будьте ласкаві, пропустіть!

 

– А куди чимчикуєш, чоловіче?

 

– До володаря скляного палацу – роботи просити.

 

– Чули, що йому відоме й минуле, й майбутнє. Тож поцікавився, чи довго тут, наче вартові, стоятимемо.

 

– Гаразд, – запевнив солдат.

 

Гори миттю розступилися, й мандрівник без перешкод вирушив далі. 

Чоловік одразу побачив скляний палац, що виблискував у променях сонця, та шлях перетнула бурхлива річка. Ні моста, ні човна не було.

 

– Як же дістатися до протилежного берега? – почухав потилицю вояк. 

Довелося знову просити про допомогу. 

 

– Охоче перенесу на своїх хвилях, – захлюпотіла річка, – якщо пообіцяєш запитати в пана, чому в моїй воді риба не живе.

 

– Залюбки виконаю бажання.

 

За лічені хвилини солдат подолав перешкоду й іще до заходу сонця постукав у двері розкішного палацу. 

 

– Знаю, що шукаєш роботу, – прискіпливо оглянув незнайомця господар. – Візьму тебе пастухом, якщо не лінуватимешся та працюватимеш сумлінно.

 

– Не пошкодуєте, пане, – зрадів мандрівник.

 

Чоловік старанно доглядав і охороняв величезну отару, і близько не підпускаючи зубастих вовків до худоби. За рік хазяїн покликав робітника та похвалив:

 

– Хочу віддячити за сумлінну службу. Проси все, чого бажаєш.

 

– Мене дуже цікавить, – не розгубився пастух, – чому в річці немає риби, на яблуні не ростуть плоди, а гори стоять на одному місці?

 

Мудрець усміхнувся:

 

– У річці риба почне водитися тоді, коли припинить топити поля селян, гори зрушать із місця, якщо не заважатимуть джерелу пробитися з-під землі, а на яблуні вродять яблука, якщо хтось викопає з-під неї заховане золото.

 

Подякувавши, вояк вирушив додому тим самим шляхом. Угледівши мандрівника, річка нетерпляче зашуміла хвилями. Опинившись на іншому березі, чоловік повідомив:

 

– У твоїй воді плаватиме риба, якщо не топитимеш землі селян.

 

– Дякую, солдате, – радісно завирувала річка. – Віднині не шкодитиму людям.

 

Діставшись підніжжя гір, подорожній навіть не встиг привітатися, як велетні навперебій закричали:

 

– Чи не забув про обіцянку? Запитав у пана, чи довго, наче вартові, тут стоятимемо? Що відповів мудрець?

 

– Тихіше, – затулив вуха чоловік. – Пропустіть мене – тоді скажу.

 

Гіганти повільно розступилися.

 

– Стоятимете на цьому місці, допоки не випустите на волю джерело, що не здатне пробитися крізь камінь! – пояснив вояка.

 

– Спасибі за твою доброту, – загули гори.

 

Трохи відпочивши, мандрівник попрямував до яблуні.

 

– Біля тебе захована купа золота, – погладив стовбур подорожній. – Плоди почнуть родити, коли хтось викопає скарб.

 

– Солдате, будь ласка, допоможи, – попросило гіллясте. – Станеш багатим, і не треба буде в пошуках роботи світом блукати.

 

Кмітливець залюбки заходився копати землю. Щойно витягнув торбу з грошима, почав стрибати від радості. На галас прибігли двоє розбійників. Злодії відібрали скарб і, не вірячи щастю, подалися геть. А невдаха, похиливши голову, сів під деревом, картаючи себе: «От халепа! Це покарання за необачність. Що тепер робити?»

 

– Не журися, чоловіче, – зашелестіла листочками яблуня. – Сьогодні вночі сюди прилетять три пташки. Прислухайся до їхньої розмови й, може, почуєш щось корисне.

Коли на небо виплив місяць, на гілку сіли пернаті й загомоніли.

 

Перша повідомила:

 

– Нещодавно завітавши до міста, довідалася, що всі криниці повисихали, й люди та тварини знемагають від спраги. Врятувати городян до снаги силачу, який відсуне великий камінь, що лежить посеред майдану.

 

– Я чула сумнішу історію, – змахнула крильцями друга пташка. – Неподалік мешкає нещасний князь. Понад рік його дочка тяжко страждає, а лікарі безпорадно розводять руками. Дівчина нездужає відтоді, як вітер підхопив і виніс надвір кілька волосинок красуні, які зачарована жаба вплела у своє гніздо під воротами. Якщо спалити його, хвороба миттю мине. 

 

– Дорогою сюди, – поділилася новиною третя крихітка, – бачила, як двоє розбійники, відібравши в одного шляхетного солдата скарб, потягнули знахідку додому. Та недовго раділи злодії несподіваному щастю. Долаючи міст, почали сперечатися, як ділитимуть гроші. Крадії так смикали торбу, що вона шубовснула у воду та зникла на дні. 

 

Іще трохи пощебетавши, крилаті полетіли геть. А добрий вояка вирушив на допомогу городянам, які страждали від посухи. Чоловік швидко знайшов велетенський камінь і разом із мешканцями відсунув убік. За лічені хвилини всі криниці наповнилися прозорою водою.

 

– Навіть не знаю, як віддячити за твою доброту, – розчулився володар міста. – Проси що хочеш: маєток, титул або золота.

 

– Навіщо мені багатство? – знизав плечима мандрівник.

 

– Тоді візьми хоч коня, – наполягав князь.

 

– Що робитиму з гривастим, якщо нікуди йти? – відмовився солдат. – Краще віддай мені за дружину свою дочку-красуню.

 

– Залюбки, та не можу, – сумно зітхнув правитель. – Понад рік вона тяжко хворіє, а лікарі безсилі.

 

– Знаю, як зарадити біді, – запевнив чоловік.

 

Розумник кинувся до воріт, спалив зачароване гніздо, й дівчина відразу видужала. 

 

У князівському палаці невдовзі справили пишне весілля. Відтоді подружжя жило в добробуті та злагоді. Красуня більше ніколи не хворіла, криниці завжди були наповнені водою, а на яблуні щороку почали родити соковиті яблучка.

Ткач і король

 

Вірменська народна казка

Колись давно жив на світі вередливий і жадібний король. Ніхто нічим не міг догодити скнарі.

 

Якось правителю заманулося мати найкращу й найтеплішу у світі ковдру. Скупар скликав управних ткачів, шевців і вишивальників і наказав:

 

– Хто виготовить ковдру на мій зріст, тому подарую півкоролівства й віддам заміж доньку-красуню. Хто пошиє не до ладу, той усе життя буде слугою.

Талановиті майстри взялися до роботи. Днями й ночами пряли, ткали й вишивали, та нікому не вдалося догодити вередунові. Одна ковдра здавалася правителю малою, друга – великою, третя – холодною, четверта – занадто теплою. Оглядаючи дарунки, хитрун навмисне згортався клубочком або витягував руки й ноги та кричав:

 

– У цій велетенській тканині можу загубитися!

 

– Ноги мерзнуть!

Тож невдовзі найталановитіші майстри ставали слугами підступного короля й виконували найбруднішу роботу.

Звістку про вередливого та злого правителя почув старий ткач. Хоча дідусь був бідний, трохи кульгавий, але неймовірно кмітливий і добрий. Одного дня розумник повідомив дружині:

 

– Піду визволяти з біди побратимів. Кривда не повинна перемагати.

За кілька днів із клаптиків тканини пошив неймовірно барвисту та красиву ковдру. Прихопивши подарунок, вирушив до повелителя.

Побачивши бідного дідуся, слуги почали глузувати:

 

– Король навіть не гляне на твоє лахміття! 

Але за наказом господаря мусили запрошувати до палацу всіх ткачів.

Майстер ввічливо привітався з правителем.

 

– Може, ти чимось здивуєш? – посміхнувся вередун.

 

– Спробую, – не злякався розумник. – Приніс подарунок, пане. Ось, приміряйте.

Ковдра неймовірно сподобалася скнарі, та шкода стало королівства й доньки. Тому вдався до хитрощів. Виставив ногу з-під тканини й поскаржився:

 

– Занадто коротка.

 

А кмітливець зітхнув: 

– Шкода, хотів від щирого серця подарувати й відмовитися від обіцяної винагороди.

 

– Іще разочок приміряю, – король жадібно схопив ковдру. – Точнісінько на мій зріст!

 

– Правдиве слово – дорожче за золото, – хитро всміхаючись, зауважив дідусь. – А хто обманює сьогодні, тому не повірять і завтра.

 

Соромно стало правителю. Похиливши голову, поцікавився:

 

– Чим же віддячити?

 

– Не треба мені багатства. Відпусти на волю всіх майстрів.

 

Багатій виконав бажання, а кмітливий ткач переможцем покрокував додому.

Бджілка та мушка

 

Білоруська народна казка

Жили на світі бджілка та мушка. Смугаста з ранку до пізнього вечора над луками літала, мед збирала та до вуликів приносила. А мушка тільки смакувала. Щойно солоденьким запахне – вона тут як тут.

 

Одного разу сіла ледарка на зеленому лузі. Сонечко її зігріває, вітерець обвіває. Навкруги квіти запашні, спритні коники-стрибунці. У небі пташки співають. Гарно, весело!

 

Сиділа мушка, сиділа й задрімала. А тут саме бджілка над лугом пролітає. Гуде, медок до вуликів несе. Важко їй – стиха зітхає.

Мушка прокинулася та як закричить:

 

– Ах, ти! Чого над вухом стогнеш та відпочивати заважаєш?

 

– Пробач мені, – зніяковіла трудівниця. – Багато меду несу – ось і зітхаю.

 

– Ха-ха-ха, що тобі з тієї роботи: сама худа – тільки крила та голова… – розсміялася ледарка.

 

– Правду кажеш: ми, бджоли, таки худі.

 

– А чому? І мед маєте, і віск…

 

– Бо збираємо не тільки собі, а й діткам. І господарю також, адже помешкання нам збудував і доглядає.

 

– Зачекай-зачекай… Щось не зовсім тебе розумію: як це можна збирати медок для інших?! Ми, мушки-цокотушки, так не робимо. Завжди прилітаємо на все готовеньке.

 

– Ох, ніколи теревенити, час даремно витрачаючи, – замахала крильцями бджілка. – Додому треба поспішати та діточок медовою кашкою годувати.

 

– А де ти її візьмеш?

 

– На собі несу.

 

– У чому?

 

– У вузлику за пазухою.

 

Загула бджілка та й полетіла.

Розум та щастя

 

Українська народна казка 

Ішли собі десь розум та щастя та й засперечались, Розум каже, що він сильніший, а щастя — що воно. Сперечались вони, сперечались та й розійшлись. Щастя пішло у ліс, а розум пішов та одному хлопчикові і вліз у голову. От віддає батько того хлопчика у шевці. Побув він у шевцях з тиждень — уже всьому й навчився.

— Оддайте,— каже,— тату, ще чому другому вчитись.

Віддав його батько у кравці, він і там чи побув з тиждень, уже зумів і покроїти, і пошити. Тоді віддав його батько вчитись ще годинники робити. Він і того щось скоро навчився.

От раз той його хазяїн від'їжджає — а він вже на жалуванні служив — та й наказує хлопцеві, щоб він, поки той вернеться, зробив стільки там годинників, а що зостанеться припасу, то, як схоче, то і собі зробить. От він як заходився, живо поробив, ще й собі вигадав, та такий утнув, що у двадцять п'ять років тільки раз і заводиться, та як завів, то і ключик туди усередину заховав і зачинив там.

Розум та щастя

Українька народна казка

Приїхав ось хазяїн — усе пороблено, він забрав ті годинники та й повіз десь на ярмарок, і його з собою узяв. Той же хазяїн свої годинники розпродав то панам, то іншим людям, а той хлопець свій продав самому цареві, та як забрав гроші, то й пішов десь аж за границю.

А той годинник, як вийшло йому двадцять п'ять років, зупинився і не б'є.

Зараз послали за майстром, так ніхто ради йому не дасть. Кинулися до того хлопця, а про нього чутка вже скрізь пішла. Він як приїхав, того ключика зараз знайшов і знову на двадцять п'ять років пустив.

Цар і полюбив його.

— Живи,— каже,— у мене.

Дав йому горницю і прислугу, усе чисто. От раз цар від'їжджає та й каже йому:

— Усюди ходи, а он у ту комірку не ходи.

А там за стіною була замурована царівна; то її сам цар туди замурував і хотів, щоб її позаочі сватали. Хто приїде сватати, то йде у ту комірку та й балакає до неї крізь стіну; як вона озветься, то за того їй і йти. От стільки вже царів і якого люду не приїздило, ні до кого вона не озивається. А коло тих дверей такі стояли, що тільки який з тієї комірки, вони зараз голову йому зрубають та на палю і настромлять. Так ото цар його шкодував та й заказав туди ходити.

Ось він ходив, ходив. «Дай,— думає,— зайду». Увійшов у ту комірку, аж стоїть стіл, а на столі свічечка горить: він і говорить до свічі:

— Здорова була, свіча!

— Здоровий, майстре! — сам собі і одказує, а царівна почула та за стіною:

— Так, так, так.

— Та це я давно знаю, що так, так, так, а от як нас було троє: — один швець, другий кравець, а третій майстер, та й пішли у ліс, аж стоїть пень. Майстер заходився та й зробив з нього чоловіка, кравець одежу пошив, а швець взув.

А вона за стіною:

— Так, так, так.

Як дала ото згоду, він і пішов собі. А на дверях там була така табличка, що як ото вона скаже хоч слово, зараз на табличці само і напишеться. От пани й побачили, що вона їм не давала згоди, а дала он кому.

— Давай його,— кажуть,— знищимо.

Тільки він на двері, а вони за нього, беруть голову його рубати. А розум бачить, що горе, як вискочить з голови та у ліс. Знайшов там щастя. Тут і цар вернувся, розібрали діло, і став він тоді цареві за зятя.